Загублений світ - Майкл Крайтон

— Чому?

— В такому віці,— відповів Левін, — батьки їх надовго не залишатимуть.

Гардінг підсунулася ближче до покаліченого немовляти. Все ще нявкаючи, дитинча намагалося підповзти до неї, незграбно перетягуючи тіло. Одна нога була зігнута під дивним кутом.

— Думаю, ліва нога пошкоджена.

Едді підійшов ближче і став поруч із нею, щоб подивитися.

— Вона зламана?

— Так, можливо, але…

— Гей! — вигукнув Едді. Маля рвонулося вперед і стиснуло щелепами щиколотку його черевика. Він витягнув ногу вбік, тягнучи за собою й дитинча, яке міцно трималося за черевик.

Едді підняв ногу, махав нею вперед-назад, але малюк не хотів відпускати. Він потягнув ще трохи, потім зупинився. Тепер дитинча просто лежало на землі, неглибоко дихаючи, але все тримаючи у своїх щелепах черевик Едді.

— Дідько, — сказав Едді.

— Агресивний хлопчисько, чи не так? — відповіла Сара. — Просто з народження…

Едді подивився вниз на крихітні, гострі як бритва зуби. Вони не пробили шкіру. Дитинча міцно трималося. Він кілька разів штовхнув його голову прикладом гвинтівки, але це не мало жодного ефекту. Маля лежало на землі. Його маленькі очі повільно кліпали, коли воно дивилося вгору на Едді, але щелепи воно не розтискало.

Десь із півночі долинуло ревіння батьків.

— Забираймося звідси, — сказав Малкольм. — Ми побачили те, заради чого прийшли. Тепер потрібно дізнатися, куди пішов Доджсон.

Торн сказав:

— Гадаю, я бачив слід від коліс вгору по стежці. Можливо, вони рушили туди.

— Нам краще глянути.

Вони всі рушили назад до машини.

— Хвилиночку, — сказав Едді, дивлячись на свій черевик. — Що мені робити з цим малюком?

— Застрель його, — сказав Малкольм, озирнувшись.

— Тобто… вбити?

— Едді, в нього зламана нога. Він все одно загине, — сказала Сара.

— Так, але…

Тут озвався Торн:

— Ми поїдемо назад стежкою, Едді, і якщо не знайдемо Доджсона, то повернемося дорогою, що йде по хребту до лабораторії. А потім знову до трейлера.

— Добре, Доку. Я їхатиму за вами. — Едді підняв гвинтівку, крутячи її в руках.

— Роби це негайно, — сказала Сара, залізаючи в «Експлорер». — Ти ж не хочеш тут бути, коли прийдуть його тато з мамою?

Розорення гравця

Їдучи стежкою, Малкольм вдивлявся у монітор на приладовій панелі, коли зображення перемикалося з однієї камери на іншу. Він шукав Доджсона та решту його команди.

По радіо почувся голос Левіна:

— Наскільки там все погано?

— Вони взяли одне яйце, — відповів Малкольм. — І нам довелося пристрелити одне з немовлят.

— Отже, втратили двох. А всього у виводку скільки, шість?

— Саме так.

— Відверто кажучи, я б назвав це незначною втратою, — сказав Левін. — Поки ви не спините цих людей, щоб вони ще чогось не накоїли.

— Ми їх зараз шукаємо, — похмуро відповів Малкольм.

Гардінг сказала:

— Це мало статися, Іяне. Не можна спостерігати за тваринами і нічого при цьому не змінити. Це неможливо з наукової точки зору.

— Звичайно, — відповів Малкольм. — Це найвизначніше наукове відкриття XX століття. Не можна нічого дослідити, не змінивши при цьому те, що досліджуєш.

Ще з часів Галілея науковці засвоїли думку, ніби вони є об’єктивними спостерігачами світу природи. Це проявлялося в кожному аспекті їхньої поведінки — навіть те, як вони писали наукові праці, кажучи щось на кшталт: «Це спостерігалося…». Так, ніби ніхто ні за чим не спостерігав. Триста років ця безособова манера була характерною рисою науки. Наука була об’єктивною, і спостерігач не мав жодного впливу на результат, які він або вона описали.

Ця об’єктивність відрізняла природничі і точні науки від гуманітарних або від релігії, де точка зору спостерігача була невід’ємною частиною, де спостерігач був тісно пов’язаний із результатами спостереження.

Але в XX столітті ця різниця зникла. Наукова об’єктивність перестала існувати навіть на найбільш фундаментальних рівнях. Тепер фізики знали, що неможливо виміряти жодну субатомну частинку, ніяк на неї не вплинувши. Якщо ви торкнулися частинки інструментом, щоб виміряти її положення, то вже змінили її швидкість. Якщо виміряли її швидкість, то вже змінили її положення. Ця основна істина стала принципом невизначеності Гайзенберга: вивчаючи, ви одночасно й змінюєте. Зрештою, стало ясно, що всі вчені були учасниками колективного Всесвіту, який нікому не дозволяв залишитися просто спостерігачем.

— Я розумію, що об’єктивність неможлива, — нетерпляче сказав Малкольм. — Мене не це турбує.

— А що тоді?

— Розорення гравця, — відповів Малкольм, дивлячись на монітор.

«Розорення гравця» було дуже відомим та обговорюваним статистичним феноменом, який мав серйозні наслідки як для еволюції, так і для повсякденного життя.

— Скажімо, ви гравець, — сказав він, — і граєте в орлянку. Щоразу, як випадає орел, ви виграєте долар. Щоразу, як випадає решка, програєте долар.

— Добре.

— Що відбувається з плином часу?

Гардінг знизала плечима.

— Шанси, що випаде орел або решка — однакові. Тож можна програти, а можна й виграти. Але зрештою випаде зеро.

— На жаль, ні,— похитав головою Малкольм. — Якщо грати достатньо довго, ти завжди програєш — гравець завжди залишається ні з чим. Саме тому і працюють казино. Але питання в тому, що відбувається з часом? Що відбувається за той час, коли гравець ще не встиг розоритися?

— Гаразд, — сказала Сара. — І що ж відбувається?

— Якщо нанести успіхи гравця на діаграму, то можна побачити, що у якісь періоди він виграє, у якісь — програє. Іншими словами, все в цьому світі йде смугами. Це реальне явище і його можна побачити скрізь: у погоді, розливах річок, бейсболі, серцевих ритмах, на фондових ринках. Щойно справи починають іти погано, вони і далі залишаються у такому стані. Як у старому прислів’ї: «Біда здибає легко, та тяжко її збутися». Теорія складності каже нам, що народна мудрість має рацію. Погані речі збираються докупи. І все разом іде під три чорти. Такий він, реальний світ.

— То що ти хочеш сказати? Що тепер усе піде під три чорти?

— Може піти завдяки Доджсону, — сказав Малкольм, похмуро дивлячись на монітор. — Хай там як, а що ж сталося з цими виродками?

Кінг

Почулося дзижчання, ніби десь вдалині літала бджола. Говард Кінг слабко усвідомлював це, повільно повертаючись до тями. Він розплющив очі і побачив лобове скло машини, а за ним — гілки дерев.

Дзижчання стало голоснішим.

Кінг не знав, де він. Він не міг пригадати, як він потрапив сюди, що трапилося. В нього боліли плечі й стегна. В лобі щось пульсувало. Він спробував пригадати, але біль відволікав його, заважав йому ясно мислити. Останнє, що він пам’ятав — це тиранозавра, що вискочив на дорогу перед ними. Це було