Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій - Володимир В'ятрович
Виникнення незалежної соборної України вимагало серйозного перекроювання усталених політичних кордонів у Європі. Єдиною державою, яка демонструвала готовність цим займатися, була Німеччина. Логічно, що орієнтація на Берлін стала основною для українських націоналістів. Однак лідери ОУН як ветерани перших визвольних змагань добре засвоїли, що краще мати важелі впливу на політику обох ворожих таборів світової війни.
Західні уряди проводили курс на «умиротворення агресора» (тобто А. Гітлера), тому були підстави сподіватися, що вони не стали б сприймати українське питання апріорі вороже. Невдовзі після Мюнхенської угоди, 14 грудня 1938 р., Сенат Франції звернувся до міністра закордонних справ Ж. Бонне із запитом, чи зберігає чинність військова конвенція французько-польського договору 1921 р. Відповідно до цього документа, Франція зобов’язувалася надати Польщі військову допомогу в разі агресії. Ж. Бонне підтвердив чинність конвенції, однак зауважив, що дія французьких гарантій не поширюється на випадок збройного повстання проти польського уряду. Інакше кажучи, Франція не збиралася підтримувати Польщу в боротьбі проти українського визвольного руху.
Голова Проводу українських націоналістів (ПУН) А. Мельник зі своїм найближчим оточенням перебував у Римі. Аж до моменту вступу Італії в Другу світову війну влітку 1940 р. він міг вільно взаємодіяти з осередками українських націоналістів в усьому світі. У липні 1939 р. ПУН провів у Венеції нараду теренових провідників ОУН Західної Європи та Північної Америки (були присутні, зокрема, О. Грановський із США та В. Коссар із Канади). Представники з країн демократичного Заходу отримали інструкції, як діяти в разі розгортання війни їхніх урядів із Німеччиною[10]. Тоді ж вирішили перенести ПУН з Італії до нейтральної Португалії[11]. Для підготовки переїзду на Піренейський півострів спрямували члена ОУН М. Мушинського. Подальший стрімкий розвиток подій призвів до того, що замість Лісабона А. Мельник у липні 1940 р. затримався в Берліні.
Запізніла спроба відновити європейську систему стримування Німеччини відбулася вже після даремного принесення Чехословаччини в жертву в рамках політики «умиротворення». А. Гітлер зажадав від Польщі приєднатися до Антикомінтернівського пакту[12], оскільки це вже зробила Угорщина. Е. Ридз-Сміґлий відкинув пропозицію. Незважаючи на попереднє обговорення планів походу в Радянську Україну, а також на участь Польщі в спільному розчленуванні Чехословаччини, польський лідер не бажав прямо пов’язувати свою країну з гітлерівським блоком. Слідом за Судетами А. Гітлер почав вимагати «відновлення справедливості» на Балтиці. Нові територіальні претензії Третього Рейху стосувалися Вільного міста Данциг і так званого «польського коридору»: частини Поморського воєводства, яка забезпечувала вихід Польщі до Балтійського моря й водночас відокремлювала німецьку Померанію від Східної Пруссії. Оскільки Франція й Велика Британія збиралися захищати Польщу, ситуація загрожувала вибухом нової світової війни.
У квітні-серпні 1939 р. у Москві тривали переговори між СРСР, Францією та Великою Британією щодо укладення угоди про взаємодопомогу в разі воєнної агресії Німеччини. Уповноважений радянським керівництвом К. Ворошилов зажадав від західних дипломатів, щоб Червоній армії для відбивання німецької агресії надали дозвіл на проходження через Румунію та польські Віленщину й Галичину. Він прямо вимагав згоди на радянську окупацію цих територій як умови для порозуміння. Е. Ридз-Сміґлий так прокоментував радянську пропозицію: «З німцями для нас існує небезпека втратити нашу свободу. А з росіянами ми втратимо нашу душу». Оскільки нескромні вимоги Москви були неприйнятними для Варшави, ініціатива зі створення антигітлерівської коаліції влітку 1939 р. виявилася безрезультатною. Британці хоч і не могли задовольнити претензій СРСР, але сподівалися, що сам факт переговорів стримає Німеччину від нападу на Польщу. У цьому вони прорахувалися.
На фоні багаторічної безупинної антикомуністичної пропаганди Берліна та «антифашистської» риторики Москви порозуміння А. Гітлера з Й. Сталіним у серпні 1939 р. відбулося досить несподівано. Та насправді ґрунт для нормалізації відносин між Третім Рейхом і СРСР готували заздалегідь. Добровільну відмову Берліна від закарпатського плацдарму — а саме так Й. Сталін сприймав створення автономної Карпатської України — у Москві сприйняли позитивно й з полегшенням.
Пакт Молотова — Ріббентропа став підсумком низки переговорів, зокрема й секретних, які тривали з весни 1939 р. за участю дипломатичних представництв обох держав у Туреччині. Німецький «Білий план» вторгнення в Польщу, розроблений у квітні-червні 1939 р., передбачав ведення бойових дій тільки на заході від Вісли. Інші території не цікавили німецьких стратегів, очевидно, тому, що про них уже подбали німецькі дипломати. Таким чином, знищення української державності на Закарпатті стало прологом до налагодження взаємин між двома диктаторами.
2 вересня 1939 р., тобто наступного дня після нападу Німеччини на Польщу, відбулося пленарне засідання польського сейму, на якому виступив прем’єр-міністр Ф. Славой-Складковський, запевнивши депутатів у неодмінній перемозі Польщі у війні. На цьому засіданні також висловлювалися депутати, які були представниками національних меншин — українців та євреїв. С. Скрипник[13] від Волині й В. Мудрий від Галичини висловили лояльність до польської держави й закликали українців стати на захист республіки, забувши про всі кривди минулого. С. Скрипник провів паралелі між 1939 і 1920 рр., коли українці також билися пліч-о-пліч із поляками. В. Мудрий поінформував про резолюцію Крайового конгресу УНДО 24 серпня, у якій було відзначено, що «українці виконають обов’язок і принесуть усі жертви для оборони держави». Виступи українських депутатів переривали оплески в сесійній залі. В умовах початку війни легальні українські партії не могли не заявити про лояльність до Польщі. При цьому вони навряд чи щиро пробачили офіційній Варшаві провал політики нормалізації.
Президент І. Мосцицький оголосив у країні воєнний стан і призначив маршала Е. Ридз-Сміґлого головнокомандувачем збройних сил. Мобілізація, яка розпочалася заздалегідь, привела до війська близько 1 000 000 громадян, серед яких нараховувалося до 120 000 західних українців. Майже всі українці у Війську Польському служили рядовими або ж молодшими офіцерами. Такий стан справ
