Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій - Володимир В'ятрович
Агітація УНС за створення українського легіону при збройних силах Франції також непокоїла уряд В. Сікорського. Щоб перехопити ініціативу, експерти пропонували організувати українські національні підрозділи в складі польської армії. На початку 1940 р. співробітник міністерства військових справ еміграційного уряду К. Чарковський-Голейовський виклав цю пропозицію в меморандумі на ім’я заступника військового міністра М. Кукеля. Меморандум передбачав організацію українських частин із власним прапором, командуванням та офіцерським складом. Як пізніше згадував сам К. Чарковський-Голейовський, генерал М. Кукель і деякі польські міністри зустріли його пропозиції «із зацікавленням та усними похвалами, але все те не дало жодних конкретних наслідків».
Тим не менше питання створення української армії деякий час перебувало на порядку денному польського уряду. 6 січня 1940 р. В. Сікорський доручив комітету міністрів у справах краю опрацювати серед інших українських тем також ідею військової співпраці. 18 січня комітет надав позитивні висновки щодо можливості організації українських військових частин. На розгляд прем’єра було подано проект тимчасового статуту для українського підрозділу, згідно з яким вище керівництво мало бути польським, відзнаки — польськими та українськими, командною мовою — українська, а службовою — польська, душпастирство — українським, судочинство — польським. 19 лютого секретар МЗС Польщі 3. Гралінський ознайомив із пропозицією створення українських частин О. Шульгина. Відгомоном цих процесів стали поширювані польською дипломатією чутки, ніби справа формування українських частин у польській армії під командуванням О. Удовиченка вже перейшла в практичну площину.
На заваді реалізації проекту польсько-української військової співпраці стала не лише пропаганда УНС, але й відсутність консенсусу щодо цього питання в самому уряді В. Сікорського. Поляки не довіряли українцям, навіть петлюрівцям, які поводилися чимдалі більш самостійно. У згаданій розмові із 3. Гралінським 19 лютого 1940 р. О. Шульгин заявив, що «жоден українець не може визнати сьогодні кордону, встановленого Варшавським договором із Петлюрою в 1920 році, і що його група не може формально зректися прав України до Східної Малопольщі, оскільки втратила б авторитет серед українців»[24]. Урешті ідею створення окремих українських підрозділів у складі польської армії відкинув генеральний штаб. У квітні 1940 р. польські урядові кола дійшли висновку, що організація українських підрозділів передчасна. В одному з документів цього періоду українських емігрантів із Галичини було названо «агентами Німеччини й ворогами Польщі». Рекомендували «з представниками групи Петлюри підтримувати контакти, але уникати жодних декларацій, які б накладали на польський уряд необхідність виконання зобов’язань у перспективі».
Втрачені нагоди у Фінляндії
Питання створення українських військових підрозділів набуло актуальності після того, як 30 листопада 1939 р. Червона армія атакувала Фінляндію. З’явився ще один антибільшовицький фронт, на якому могли проявити себе борці за незалежність України. У контексті Другої світової війни західні демократії розглядали опір фінського народу Москві як виклик німецько-радянському альянсу в цілому[25]. Тому прагнення українських емігрантів допомогти Фінляндії відповідало інтересам антигітлерівської коаліції.
У листі від 19 грудня представник ОУН в Італії Є. Онацький інформував А. Мельника про те, що побував у посольстві Фінляндії в Римі та зустрівся із секретарем пані Картунен. Від імені ОУН Є. Онацький запевнив фінських дипломатів у підтримці й висловив готовність надати допомогу. Ішлося про співпрацю в пропаганді, спрямованій на червоноармійців-українців, зокрема військовополонених. Тема Фінляндії сплила й під час переговорів А. Мельника з «крайовиками» С. Бандерою і В. Тимчієм у січні 1940 р. Молоді націоналісти вимагали від голови ПУН зайняти активну позицію та організувати у Франції українські військові частини для участі в радянсько-фінській війні.
З деклараціями на підтримку Гельсінкі виступив також паризький центр УНР. Петлюрівці вели перемовини з фінськими дипломатами у Франції. Генерал О. Удовиченко пропонував спрямувати на допомогу фінським військам офіцерів Армії УНР, а також створити український військовий підрозділ із полонених червоноармійців. О. Шульгин навіть особисто відвідав Фінляндію.
Зимова війна 1939—1940 рр. призвела до загострення відносин між антигітлерівською коаліцією та СРСР. Якщо під час вересневої кампанії проти Польщі роль Москви була в тіні німецької агресії, то за вторгнення у Фінляндію Радянський Союз ніс безпосередню відповідальність. Громадська думка західних держав була цілком на боці народу Суомі. Загарбницька політика Й. Сталіна викликала масове обурення в Європі та Америці. Виставивши себе захисниками Фінляндії, союзники з антигітлерівської коаліції сподівалися здобути прихильність нейтральних держав, зокрема США й країн Скандинавії. Окрім того, уряди Франції та Великої Британії вбачали в Зимовій війні шанс завдати удару СРСР не безпосередньо, а руками фінів.
Франко-британські союзники воювали з Німеччиною, але намагалися уникнути прямого зіткнення із СРСР. У Фінляндії ситуація була інакшою: відкрита війна з Радянським Союзом та страх спровокувати ще й німецький напад через Балтійське море. Фіни потребували військової допомоги західних союзників, а французи з британцями прагнули використати Зимову війну для послаблення економічного потенціалу СРСР. При цьому відкрите приєднання Фінляндії до антигітлерівської коаліції було занадто ризикованим як для фінів, так і для коаліції. Франція й Велика Британія також побоювалися, що поразка СРСР у війні з Фінляндією може призвести до зміцнення німецько-радянських відносин. Тому інтерес антигітлерівської коаліції в Зимовій війні полягав не в тому, щоб негайно розгромити Червону армію, а в затягуванні конфлікту. Таким чином війна з фінами забирала в Радянського Союзу економічні ресурси, які Москва за інших обставин могла б постачати Німеччині.
Враховуючи всі ці фактори, західні союзники обмежили свою участь у Зимовій війні постачанням Фінляндії військових матеріалів, озброєння та сприянням із боку спецслужб. Щоб не спровокувати СРСР проти себе, а Німеччину — проти Фінляндії, союзники шукали можливості підтримати фінів не власними регулярними військами, а кимось іншим. Частково проблема незначної чисельності фінських військ була вирішена завдяки напливу іноземних добровольців. Уряди Франції та Великої Британії підтримували такий рух. У січні 1940 р. союзники також розглядали можливість відправки до Арктики польських бойових кораблів для боротьби проти радянських конвоїв у районі Мурманська й Петсамо (Печенги). Формально відповідальність за війну на морі проти СРСР мав нести польський еміграційний уряд, а не Королівський військово-морський флот, в оперативному підпорядкуванні якого перебували ці кораблі. Зваживши всі ризики, британці все ж відмовилися від такого плану.
Ще одним варіантом організації допомоги Фінляндії
