Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій - Володимир В'ятрович

Бойків та Л. Гузар зв’язалися з міністерством закордонних справ Франції, домовлялися з політичними та військовими колами, зокрема із завідувачем «європейської секції» міністерства закордонних справ Опено та генеральним консулом Д. Леві. Домогтися від французів права на створення власної військової одиниці їм не вдалося. Натомість українцям надали право вибору: служити в польській армії чи у французькому Іноземному легіоні. Французи уповноважили УНС видавати призовникам-українцям посвідчення, які підтверджували б їхню національність і дозволяли уникнути польської мобілізації. Управа союзу розгорнула широку інформаційну кампанію за вступ українців до лав Іноземного легіону й проти мобілізації до польських збройних сил. Протоколи еміграційного уряду Польщі свідчать, що ця агітація була успішною.

З метою вироблення загальних підходів до розв’язання українського питання 13 листопада 1939 р. польський еміграційний уряд створив Комітет міністрів у справах краю на чолі з генералом К. Соснковським — прихильником активних дій проти Радянського Союзу й координатором СЗБ. Уже 28 листопада Комітет підготував для В. Сікорського декларацію, у якій пропонував організувати спільний польсько-український фронт проти окупантів. Декларація припускала можливість визнання української держави в Наддніпрянщині за умови її об’єднання на федеративних засадах із Польщею. При цьому питання проходження польсько-українського кордону ставили в залежність від ступеня пов’язаності суб’єктів федерації. В. Сікорський скептично поставився до сміливих пропозицій комітету.

Наприкінці листопада розпочалася підготовка до скликання Національної Ради Польщі — дорадчого органа еміграційного уряду з функціями парламенту. Тоді постало питання про включення до її складу представників національних меншин, зокрема українців. Незважаючи на рекомендації члена Комітету міністрів у справах краю Я. Станьчика, у створеній 9 грудня Національній Раді не знайшлося місця для українців. Пізніше польський уряд планував залучити лояльних українців до Національної Ради з допомогою В. Соловія. Деякий час польська влада фінансувала діяльність цього політика. Однак наприкінці 1940 р. уряд В. Сікорського вирішив припинити підтримувати В. Соловія й навіть відмовив йому в наданні візи з Португалії до Великої Британії.

Офіційні заяви еміграційного уряду в Анже в грудні 1939 р. проголошували лише загальні принципи дотримання прав національних меншин, які залишилися вірними польській державі. Та вже на початку 1940 р. різко зросли шанси збройного зіткнення антигітлерівської коаліції й Радянського Союзу. У зв’язку з цим польське еміграційне середовище у Франції почало активно обмірковувати українське питання в контексті можливого розпаду СРСР. Польські ендеки[22] сповідували традиційно антиукраїнські погляди. Послідовники Ю. Пілсудського згадали про федеративні ідеї покійного маршала й пропонували сприяти створенню буферної української держави східніше від Збруча. Найближче оточення В. Сікорського займало вичікувальну позицію й зважало на думку союзників. У лютому 1940 р. у донесеннях Анжерському уряду було відзначено, що українці розчарувалися в радянській владі, а їхні сподівання на Берлін не виправдалися. Отже, з’явилися передумови для польсько-українського зближення. Розкол ОУН польські аналітики сприйняли як початок занепаду цієї організації та послаблення її впливу на українців під німецькою окупацією.

Цікава дискусія польських експертних середовищ з українського питання цього періоду представлена в меморандумах до уряду О. Гурки та Б. Лонгхампса. Референт із міжнаціональних справ міністерства закордонних справ О. Гурка підготував 4 січня 1940 р. меморандум під назвою «Сучасний стан українських справ». 16 лютого доктор Б. Лонгхампс відреагував на нього «Зауваженнями до Меморандуму д-ра Гурки „Сучасний стан...“». У відповідь 24 лютого О. Гурка направив до уряду «Доповнення до Меморандуму...», а Б. Лонгхампс уже наступного дня знову подав критичні зауваження. У чому полягали розбіжності в поглядах експертів?

О. Гурка вважав, що під час війни проти СРСР українське питання неодмінно постане на порядку денному західних демократій. Польському уряду важливо перехопити ініціативу й стати головним провідником української політики союзників, незамінним посередником між українським політичним середовищем та урядами Франції й Великої Британії. Для цього польський уряд має першим виступити з офіційною декларацією про підтримку самостійницьких прагнень українців. На противагу ОУН, О. Гурка пропонував всіляко підтримувати еміграційний уряд УНР та представників легальних українських партій міжвоєнної Польщі, передусім УНДО. Експерт вважав, що прихильники УНР мають більший вплив на Центральну Україну, ніж «галицька» ОУН. На його думку, перемогти Росію й убезпечити Польщу зі сходу було можливо лише за допомогою українського фактору.

Б. Лонгхампс доводив, що відродження української державності — «справа безнадійна», а український фактор не відіграватиме важливої ролі в майбутньому протистоянні союзників із СРСР. Отже, польському уряду немає сенсу бути промоутером української справи. Українські емігрантські осередки Б. Лонгхампс вважав ненадійними й нелояльними до Польщі. На його думку, гіпотетична поява української держави не полегшила, а ускладнила міжнародне становище Польщі, оскільки призвела до нескінчених територіальних конфліктів між двома країнами.

Українському питанню були присвячені й меморандуми авторства Л. Гродліцького, Є. Клімковського, К. Александровича, Є. Стемповського та інших представників польської еміграції. Питання, порушені в цих документах, торкалися визнання або невизнання українського народу, його визвольних прагнень і представницьких політичних організацій; доцільності існування української держави на Наддніпрянщині, її політичного зв’язку з Польщею; проходження українсько-польського кордону та статусу української національної меншини в Польщі. Звернення до уряду В. Сікорського підготував також українець, капітан польської авіації С. Нагнибіда. Між іншим, він пропонував створити в Румунії спільний польсько-український штаб для координації антирадянської партизанської боротьби в Галичині.

Польський уряд вдався й до деяких практичних кроків для порозуміння з українцями. 10—11 січня 1940 р. у польському посольстві в Бухаресті відбулися таємні переговори з представниками українських земель Румунії (В. Залозецьким, І. Гаврилюком, Ю. Сербинюком) та осередку УНР у цій країні (В. Трепке, Д. Геродотом, Г. Порохівським). Сторони узгодили позиції в ставленні до обох окупантів та обговорили можливості організації спільної боротьби. Участь у цих переговорах серед інших поляків брав Є. Ґедройць[23]. Уряд В. Сікорського підтримував дружні українські організації фінансово. Так, Український комітет В. Прокоповича в Парижі отримав допомогу в розмірі 60 000 франків. Деякий час польський уряд продовжував фінансувати прометеївський рух. Тільки в березні 1940 р. на підтримку української, грузинської, азербайджанської, північнокавказької, козацької й туркестанської секцій руху було виділено 63 000 франків, з них 20 000 — безпосередньо українцям.

Допомога петлюрівській течії української еміграції, намагання тримати її в полі зору та контролювати варто розглядати в контексті підготовки уряду В. Сікорського до війни із СРСР. Поляки непокоїлися, що українське питання буде вирішене без їхньої участі й без урахування інтересів відродженої Польщі. 2 квітня 1940 р. відділ із питань національностей при Департаменті інформації та документації підготував таємне повідомлення для міністра інформації Станіслава Стронського. У документі ішлося про те, що українські націоналісти ведуть переговори про координацію дій з О. Шульгиним. Більше того, представники