Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій - Володимир В'ятрович
Окрім методів ідеологічного впливу на населення, комуністичний режим і надалі активно послуговувався репресивними засобами, маючи на меті покарати винних у співпраці з окупантами, утвердити радянську владу й забезпечити її надійне функціонування в майбутньому. Наказ Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 р. передбачав застосування до «гітлерівських агентів», «шпигунів і зрадників Батьківщини з числа радянських громадян» і «їхніх пособників із місцевого населення» смертної кари через публічне повішення.
Найбільш масштабними й жорстокими радянські репресії були в момент повернення влади СРСР до того чи того населеного пункту. Приміром, лише в Харкові впродовж кількох тижнів під час першого звільнення міста радянськими військами навесні 1943 р. органи НКВС, які слідували за армійськими частинами й здійснювали політичну «зачистку» території, розстріляли не менш ніж 4000 осіб — майже 4 % населення, яке на той час залишалося в місті. Загалом в Україні протягом 1943— 1957 рр. за співпрацю з німцями було заарештовано 93 960 осіб (у цілому по СРСР за період із 1943 до 1953 рр. — понад 320 000). Більше половини з них походили із Західної України й нерідко були покарані за участь в українському націоналістичному русі, котрий радянський уряд стало кваліфікував як колабораціоністський. У боротьбі з українським націоналізмом радянське керівництво обрало як основну лінію його дискредитації ототожнення з німецькими окупантами.
Серед найбільш резонансних публічних судових процесів над зрадниками, що відбувалися в Україні, були справи М. Кулешова, В. Громова, Г. Почепцова, яких звинуватили в тому, що вони видали німцям «Молоду гвардію». Засуджених публічно розстріляли в Краснодоні. Досить поширеними на визволеній території акціями, що відбувалися привселюдно, були повішання німецьких військовополонених, винних у воєнних злочинах.
Окрім санкціонованих владою арештів та страт, відбувалися й самосудні розправи, які здійснювали колишні підпільники, партизани чи військовослужбовці. Покаранню підлягали насамперед ті, хто належав до поліції, працював в окупаційній адміністрації, а також жінки, які мали статеві зносини з німцями. Траплялися й випадки вбивства дітей, яких народжували ці жінки.
Війна створила нові розділові лінії й поглибила застарілі конфлікти. Новітньою тенденцією воєнного часу стало перенесення суспільних суперечностей із класового на національний ґрунт. Одним із проявів цього було посилення антисемітизму в останні роки війни. Як це не парадоксально, етнічна група, яка найбільше постраждала в період окупації, після перемоги над Німеччиною почала викликати неприховане роздратування в найрізноманітніших прошарків українського суспільства. Почасти це було пов’язано з очевидно помилковою думкою про те, що євреїв у Радянській армії було відносно менше, ніж інших етнічних груп. Втеча урядовців, яких вважали євреями, також посилила поширену підозру, що євреї уникали боротьби й тікали раніше за всіх. Багато кого дратувало також переважання євреїв у складі радянських каральних органів. У післявоєнний період, коли антисемітизм почали підживлювати на державному рівні, подібні настрої лише посилилися.
Своєрідною формою помсти сталінського режиму тим, хто залишився в окупації, були методи проведення радянської військової мобілізації. Загалом в Україні мобілізували від 2 700 000 до 3 000 000 осіб, що становило близько 10 % населення. До проведення мобілізації було підключено дієву армію. Це дозволило прискорити уведення в бій нового поповнення. Водночас в Україні поширилася практика кидання в бій погано навчених і майже неозброєних людей, втрати серед яких були величезними. У Західній Україні мобілізацію проводили примусово, подекуди методом облав на місцевих жителів, що переховувались у лісах. Проведення тотальної мобілізації (їй підлягало все чоловіче населення віком від 18 до 50 років) мало на меті не лише поповнення дієвої армії, а й позбавлення людських ресурсів націоналістичного руху Опору.
Влада взагалі з недовірою ставилася до людей, яких залишила на окупованій території. Радянські керівники вважали, що люди, які зазнали впливу «буржуазної пропаганди», потенційно могли стати антирадянськими елементами. Навіть для тих, кого оминули репресивні заходи радянської влади, перебування на окупованій території на все життя залишалося «плямою в біографії».
Під іще більшою підозрою опинилися радянські громадяни, які перебували в німецькому полоні, та особи, вивезені на примусові роботи до Німеччини й інших країн. Їх репатріація розпочалася в 1944 р. Серед 4 100 000 репатрійованих радянських громадян та 241 000 внутрішньопереміщених осіб (людей, які залишили місця постійного проживання під час окупації) близько 37 % становили українці. Серед них близько 28 % були колишніми військовополоненими.
Згідно з радянськими інструктивними документами, серед репатріантів арешту й суду підлягали керівний і командний склад органів поліції, Російської визвольної армії, національних легіонів і подібних структур; рядові поліцейські й рядові учасники перерахованих організацій, що брали участь у каральних експедиціях; колишні військовослужбовці Червоної армії, які добровільно перейшли на бік супротивника; бургомістри, високопоставлені фашистські чиновники, співробітники гестапо й інших німецьких каральних і розвідувальних органів; сільські старости, які були активними пособниками окупантів. Щодо військовополонених до 7 липня 1945 р. продовжувала діяти норма про кримінальну відповідальність за здачу в полон, яку, утім, рідко застосовували до колишніх червоноармійців рядового складу. Представники офіцерського корпусу в більшості випадків зазнавали кримінального переслідування. Частину з них зараховували до складу штрафних батальйонів, решту засуджували за політичними звинуваченнями.
Переважна більшість цивільних репатріантів (понад 80 %) після перевірки у фільтраційних таборах та збірно-пересильних пунктах і вилучення «злочинного елементу» була направлена до місць проживання. Після повернення додому перевірка переважної більшості з них тривала силами вже місцевих органів НКВС. Загалом станом на 1 серпня 1946 р. до місць проживання було направлено близько 3 300 000 осіб. З них 1 150 000 становили вихідці з України.
Формально репатріанти після повернення одержували всі права радянських громадян. Однак на практиці більшість із них відчували на собі тиск неофіційних звинувачень у зраді, недовіру й дискримінацію. Після завершення процесу масової репатріації вже по закінченні війни певна частина з них зазнала репресій за звинуваченнями в політичних злочинах.
До «зрадників Батьківщини» в СРСР були зараховані цілі етнічні групи, які не виявили під час війни достатньої лояльності до радянського режиму. Відкинувши будь-яку класову риторику, радянське керівництво вдавалося до застосування репресивних заходів за етнічною ознакою. «Зрадницькі дії проти радянського народу» були інкриміновані, зокрема, кримським татарам, болгарам, грекам, вірменам.
Радянські депортації народів Криму в 1941—1944 рр.
(С. Громенко)
Депортації періоду Другої світової війни (зокрема народів Криму) — одна з найбільш замовчуваних та спотворених сторінок радянської історії. Проведення масових примусових переселень підважувало тезу про Радянський Союз як «визволителя», який начебто ніс мир і волю народам, що пережили нацистську окупацію. Тому деталі таких операцій засекречували, а на самих вигнанців вішали ярлики «ворогів» і
