Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій - Володимир В'ятрович
Таким чином, жорстко централізована радянська економічна й політична система продемонструвала свою високу ефективність у налагодженні воєнного виробництва. Водночас досвід Другої світової війни жодним чином не підтверджує прямого зв’язку між тоталітаризмом і військовою та економічною ефективністю. Історія Другої світової знає також приклади успішної воєнної мобілізації ринкових економік, які в мирний час не були підпорядковані всеохопному плануванню й адміністративному контролю. Найбільш приголомшливим серед них є приклад США. Практично не маючи розвинутої воєнної промисловості на момент вступу у війну, США вже в 1942 р. перетворилися на найбільшого виробника озброєння у світі. Тільки виробництво боєприпасів у країні за роки Другої світової війни зросло в 38 разів. Причому всі ці результати були досягнуті на тлі загального зростання економіки та покращення рівня життя населення.
Цілком можливо, що завдяки своїм мобілізаційним можливостям економіка, яку в СРСР іменували соціалістичною, найкраще підходила для відносно бідної країни, політичні амбіції якої не відповідали економічним ресурсам. Подібна модель економіки, однак, неминуче породжувала проблеми іншого ґатунку. Вона була неспроможна забезпечити ухвалених умов існування для переважної більшості населення, підривала лояльність до режиму й вимагала жорстокої диктаторської влади й терору як запоруки її ефективного функціонування. Саме ці особливості радянської політекономії стали однією з основних причин катастрофи 1941 р. Ті ж причини привели СРСР до поразки в наступній, уже «холодній» війні з колишніми союзниками.
Повернення радянської влади та українське суспільство
(І. Патриляк)
З початком звільнення території України радянською армією відновили діяльність статутні керівні органи КП(б)У. У лютому 1943 р. з’явилися перші спільні постанови РНК УРСР та ЦК КП(б)У, що стосувалися звільненої території республіки.
Безпосереднє керівництво роботою центральних партійних і державних органів УРСР здійснювали члени Політбюро ЦК КП(б)У ще довоєнного складу: Л. Корнієць, який обіймав також посаду голови РНК УРСР, М. Гречуха (голова Президії Верховної Ради УРСР) та Д. Коротченко. Упродовж усіх воєнних років посаду першого секретаря ЦК КП(б)У зберігав за собою М. Хрущов. 6 лютого 1944 р. за рішенням ЦК ВКП(б) він став також головою РНК УРСР.
У вересні 1943 р. Раднарком, Президія Верховної Ради УРСР та ЦК КП(б)У переїхали до Харкова, а в січні 1944 р. — до Києва. На той час у столиці УРСР уже працювало 25 наркоматів та 13 управлінь при РНК УРСР. У березні 1944 р. у Києві відбулася перша з початку війни сесія Верховної Ради УРСР, а в травні 1944 р. — пленум ЦК КП(б)У. На той час у республіці залишилося тільки 59 членів ЦК і Ревізійної комісії зі 141, обраних XV з’їздом КП(б)У у 1940 р.
Ще більш разючі зміни відбулися в складі низових партійних організацій. Зі 150 000 комуністів, які залишилися на окупованій території, 46 500 були знищені німецькими каральними органами. Більшість із тих 113 890 членів КП(б)У які пережили окупацію, не лише не боролися з німцями, а й подекуди співпрацювала з окупантами. Майже 22 000 з них зареєструвалися в гестапо, понад 6000 відмовилися від своєї партійної приналежності, більш ніж 34 000 знищили свої партійні квитки. Після звільнення їх піддавали перевіркам і виключали з партії під час чисток. Загалом у процесі відродження діяльності партійних організацій було відмовлено у відновленні в лавах компартії понад 62 000 колишніх комуністів.
Відродження радянської адміністративної еліти в Україні відбувалося насамперед за рахунок місцевих висуванців, які довели свою лояльність комуністичному режиму під час війни, учасників радянського руху Опору, комуністів, демобілізованих з армії. Проблему нестачі керівних кадрів центральні партійні органи розв’язували, спрямовуючи в Україну працівників з інших регіонів СРСР.
Відновлення організаційних структур правлячої партії відбувалося централізовано. Політбюро ЦК КП(б)У затверджувало своїми рішеннями склад бюро й перших секретарів обкомів партії. На початок червня 1944 р. КП(б)У налічувала вже майже 98 000 комуністів, а на початок грудня — майже 150 000 членів і кандидатів у члени партії. Переважна більшість із них (близько 90 %) вступила до партії в період війни.
Сформований здебільшого з місцевих висуванців правлячий клас Радянської України помітно українізувався. За роки війни частка українців у ЦК КП(б)У зросла з 40 до 68,8 %. Такі зміни створювали підстави для сприйняття самими комуністами ідеї «українського радянського патріотизму», яку вони активно використовували в роки Другої світової війни як інструмент патріотичної мобілізації мас. Водночас українські комуністи відкидали національний сепаратизм у будь-якій формі, щиро переконані в неможливості існування ні України, ні їхньої влади над нею поза межами Радянського Союзу. Політичні прагнення українського партійного чиновництва не виходили за межі корпоративних амбіцій провінційної еліти.
Органічною складовою радянського правлячого класу в Україні був персонал органів внутрішніх справ, державної безпеки, юстиції, суду й прокуратури, які з перших днів визволення відновлювали свою діяльність під пильним контролем правлячої партії. Народний комісаріат внутрішніх справ у квітні 1943 р. був реорганізований за передвоєнним зразком. Указом Президії Верховної Ради СРСР був виділений в окрему структуру Народний комісаріат державної безпеки СРСР із функціями політичної поліції. У компетенції НКВС залишилися реєстрація населення й контроль за його переміщенням, підтримання громадського порядку та інші функції. Важливим завдання радянських каральних органів на визволеній території було роззброєння населення.
З особливими труднощами було пов’язане відновлення радянської влади в Західній Україні. У цей регіон направили понад 108 000 керівних працівників та фахівців із Росії та східних областей УРСР. Влада застосовувала жорстокі репресивні заходи до учасників націоналістичного Опору, поновила практику депортацій населення. Попри всі зусилля, до кінця війни радянська влада в Західній Україні утримувалася винятково військовою силою. Жодна з масштабних акцій влади в цьому регіоні не могла обійтися без участі армійських частин.
На решті території УРСР українське населення здебільшого з полегшенням сприйняло падіння окупаційного режиму й зустрічало радянські війська як визволителів. Водночас відновлення радянської влади викликало в українського загалу суперечливі почуття. Ставлення народу до відступу німців і реставрації радянської влади рельєфно демонструє тогочасна українська приказка: «Щоб ці десь поділися, а ті не повернулися».
Значна частина підокупаційного населення очікувала на помсту з боку сталінського режиму. Такі сподівання не були безпідставними. Ще 15 травня 1942 р. був виданий наказ прокурора СРСР «Про кваліфікацію злочинів осіб, які перейшли на службу до німецько-фашистських окупантів у районах, тимчасово
