Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій - Володимир В'ятрович

Найбільш масовими страти ув’язнених були в західноукраїнських областях, хоча подібні акції проводили й в інших регіонах УРСР. Загальна кількість жертв масових убивств, здійснених радянськими органами держбезпеки в тюрмах УРСР улітку 1941 р., становить 22 000 осіб.

Намагаючись протидіяти німецькій пропаганді й припинити поширення антирадянських настроїв, радянське керівництво ще більше посилило контроль за розповсюдженням інформації. 6 липня 1941 р. було видано спеціальний Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про відповідальність за поширення під час війни неправдивих чуток, що викликають тривогу серед населення». За цим указом, винних у «поширенні чуток» засуджували на 2—5 років тюрми, причому часто-густо від шпигуноманії страждали зовсім невинні люди.

Зміст радянської пропаганди з початком війни зазнавав суттєвих змін. Традиційна для комуністів апеляція до класових цінностей іще в довоєнний період довела свою неефективність у міжнародних конфліктах, у яких брали участь радянські війська. Тим більш безглуздою подібна риторика виглядала б у війні на власній території. Сподіваючись консолідувати країну для відсічі агресорові, радянське керівництво намагалося апелювати насамперед до патріотичних почуттів народів СРСР.

Першим, хто озвучив оцінку війни з Німеччиною як вітчизняної, був В. Молотов. 22 червня о 12.15 він виступив за дорученням радянського уряду по московському радіо з повідомленням про напад Німеччини на СРСР. У своїй короткій промові В. Молотов — на той час радянський міністр закордонних справ — висловив упевненість, що Червона армія і весь народ знову поведуть «переможну вітчизняну війну за Батьківщину, за честь, за свободу» подібно до того, як у 1812 р. народ відповів Вітчизняною війною на вторгнення Наполеона.

Пролетарський інтернаціоналізм у той час видавався радянському керівництву настільки невчасним, що, згідно з наказом начальника Головного політичного управління Червоної армії Л. Мехліса від 10 грудня 1941 р., навіть зі шпальт усіх військових газет гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» мало бути зняте. Замість нього повинні були друкувати гасло «Смерть німецьким окупантам!».

Концепт Великої Вітчизняної війни наполегливо впроваджувався радянською пропагандою в масову свідомість. Уже 23 червня 1941 р. головна газета ВКП(б) «Правда» вийшла з розлогою статтею провідного комуністичного ідеолога Є. Ярославського під назвою «Велика Вітчизняна війна радянського народу». Незабаром ця стаття була видана як окрема брошура мільйонним накладом. Партія в особі своїх керівників закликала народ обороняти не ідеологічні цінності, а країну й самого себе.

«Комуністичний націоналізм», який іще в передвоєнні роки почав поступово заміщати в офіційній радянській ідеології доктрину пролетарського інтернаціоналізму, мав переважно російські «барви». Водночас Кремль намагався використати національні почуття не тільки росіян, а й населення всіх республік. На третій день після вторгнення гітлерівців, 24 червня, газета «Правда» надрукувала українською мовою патріотичні вірші найвідоміших поетів радянської України — П. Тичини («Ми йдемо на бій») і М. Рильського («Слово гніву»). 26 червня в цій же газеті зі статтею «Піднявся український народ» виступив український драматург О. Корнійчук. Згадуючи про те, що російський та український народи спільними зусиллями розгромили в 1812 р. полчища Наполеона Бонапарта, він висловлював упевненість у тому, що об’єднані у велику сім’ю народи СРСР знищать «мерзенних фашистських варварів».

Точно оцінити ефективність радянської пропаганди в Україні складно. Рівень довіри до влади СРСР серед українського населення впродовж усієї війни залишався невисоким. Сприйняття характеру війни та протиборчих сторін змінювалося швидше не зусиллями радянської пропагандистської машини, а діями окупаційної влади. Радянські люди, які на початку війни перебували в цілковитому невіданні щодо людиноненависницької сутності націонал-соціалізму, на практиці пересвідчувалися в тому, що несе їм нацистський «новий порядок». Тож війну з Німеччиною та її сателітами радянські громадяни всіх національностей швидко почали сприймати як боротьбу за фізичне виживання та визнання своєї людської гідності.

Переведення радянської економіки на «воєнні рейки»

(І. Патриляк)

Надзвичайно важливим завданням для партійно-державних структур УРСР у перші місяці війни стала реорганізація господарського комплексу республіки відповідно до воєнних потреб. Фактично мобілізаційні заходи в економіці розгорнулися ще до початку німецько-радянської війни. 26 червня 1940 р. був ухвалений Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний тиждень і про заборону самовільного відходу робітників та службовців із підприємств і установ», який передував уведенню загальної трудової повинності та «воєнізації» режиму роботи всіх державних підприємств та організацій. Сукупний розмір капіталовкладень в оборонну промисловість у третій п’ятирічці (1938—1942 рр.) зріс до 20,3 млрд крб.

Уже в 1940 р. обсяги виробництва озброєння в СРСР практично за всіма позиціями перевищували німецькі. Зокрема, гвинтівок СРСР випустив більше, ніж Німеччина, на 100 000, гармат — на 7700, мінометів — майже на 34 000, танків — майже на 600, літаків — майже на 4000. За якісними показниками зразки озброєння, яке випускала в цей час радянська промисловість, не лише не поступалися німецьким, а й у багатьох випадках їх перевершували.

30 червня 1941 р. ЦК ВКП(б) і РНК СРСР затвердили новий мобілізаційний народногосподарський план на III квартал 1941 р., яким було передбачено здійснити тотальну воєнну мобілізацію економіки. Усі наявні матеріальні, фінансові й людські ресурси перерозподіляли на користь оборонної промисловості. На залізниці графіки руху забезпечували першочергове просування воєнних вантажів. Переорієнтація виробничих потужностей на випуск продукції військового призначення відбувалася в максимально стислі терміни. Машинобудівні підприємства Харкова, Києва, Одеси, Дніпропетровська, Сталіна та інших міст налагодили випуск озброєння й боєприпасів.

На території Україні виготовляли танки, бронепоїзди, гармати, авіаційні та танкові двигуни, стрілецьку зброю, набої, снаряди, міни, авіабомби тощо. Хімічна промисловість України забезпечувала значну частку загальносоюзного виробництва пороху та вибухівки. Суднобудівні заводи Миколаєва, Херсона, Києва зосередили зусилля на випуску бронекатерів.

Завдяки реалізації мобілізаційних заходів уже в першому півріччі 1941 р., за більш ніж двократного падіння валової продукції промисловості, випуск озброєння та боєприпасів вдалося значно наростити. Загалом за друге півріччя 1941 р. танків, стрілецької зброї, кулеметів, гармат та мінометів у СРСР було вироблено більше, ніж у Німеччині за весь 1941 р. Піврічний обсяг виробництва літаків у Радянському Союзі майже дорівнював річному в Німеччині. Значна частина радянського озброєння була виготовлена в Україні, хоча розгорнути виробництво на повну потужність більшість підприємств оборонної промисловості в УРСР не встигла. Швидке просування німецьких військ змусило радянське керівництво розпочати евакуацію військових заводів з України вже в липні-серпні 1941 р.

Надзвичайно важливою для функціонування радянської воєнної індустрії була робота паливної, хімічної та металургійної промисловості України. Більшість радянського озброєння виготовляли з українського металу. В Україні видобували