Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій - Володимир В'ятрович

Серед евакуйованих підприємств особливе значення мали найбільший у СРСР патронний завод у Луганську та Харківський паровозобудівний завод ім. Комінтерна (завод № 183) — таку назву мало найбільше у світі підприємство з випуску танків. З Харкова також було успішно вивезено обладнання єдиного в СРСР заводу з випуску танкових дизелів, турбогенераторного заводу. З Києва евакуювали обладнання заводів «Арсенал», «Більшовик», «Ленінська кузня», «Укркабель», авіаційного та верстатобудівного заводів. Загалом зі столиці УРСР були вивезені обладнання та штати працівників 197 підприємств.

Успішно здійснювали й евакуацію устаткування металургійних та машинобудівних підприємств Придніпров’я. Лише протягом семи діб евакуювали найбільший у СРСР металургійний завод ім. Ф. Дзержинського з Дніпродзержинська. Цінне устаткування було вивезене також із заводу «Запоріжсталь». Обладнання українських металургійних підприємств розташовували на різних металургійних заводах Уралу.

Углиб СРСР були евакуйовані інститути АН УРСР, 16 відомчих науково-дослідних інститутів, 70 ВНЗ, зокрема 28 індустріально-технічних, 18 сільськогосподарських, 12 медичних, 6 художньо-музичних, 4 педагогічні, 3 університети, 276 училищ і шкіл фабрично-заводського навчання. Обов’язковій евакуації підлягали також архіви та музеї України. Академія наук УРСР була перебазована в Уфу. Там же перебували спілки письменників, художників і композиторів України. При цьому аж ніяк не всі українські науковці виявили бажання виїхати з України. Дехто з них був заарештований та знищений радянськими каральними органами на початку війни, зокрема академік А. Кримський, професор К. Студинський — голова Народної ради Західної України й депутат Верховної Ради УРСР, відомий поет В. Свідзінський, провідний соліст київської опери М. Донець.

Швидкий наступ противника, а також вимоги ДКО та інших органів влади випускати продукцію до останньої можливості різко обмежували строки евакуації. Залишилося устаткування на металургійних підприємствах Донецька, Макіївки, Маріуполя. У Маріуполі був втрачений також важливий для радянського ВПК завод, що випускав бронекорпуси для танків. Загалом із території УРСР не вдалося евакуювати устаткування понад 30 000 підприємств. Переважно це були дрібні й середні виробництв, не задіяні безпосередньо в радянському ВПК.

Зі значними ускладненнями (зокрема й через опір населення) відбувалася евакуація сільськогосподарської продукції, майна колгоспів, радгоспів, селян. До середини жовтня 1941 р. у радянський тил з України було вивезено 2 000 000 т зерна і зернопродуктів (для порівняння — загальний врожай зернових культур в УРСР в останній передвоєнний рік становив близько 20 000 000 т). Не вдалося вивезти більш ніж 60 % тракторів, 87 % поголів’я худоби. На заготівельних пунктах довелося залишити близько 900 000 т зерна.

Під час евакуації «людських контингентів» перевагу віддавали представникам елітарних верств радянського суспільства: державним чиновникам, інтелігенції, різним фахівцям, а також молоді, яка могла бути мобілізована до війська.

Найбільшу кількість людей було евакуйовано з великих міст, де концентрувалися підприємства оборонного значення: 335 000 — з Києва, близько 300 000 — з Одеси, близько 400 000 — з Харкова, 481 000 — з Донбасу. Серед евакуйованих було 76 600 комуністів, які виїхали до тилових районів разом із промисловими підприємствами й іншими установами. При цьому не завжди евакуація відбувалася на добровільній основі.

У селі евакуаційні заходи практично не проводили, за винятком окремих МТС та колгоспів із технікою. Колгоспне селянство здебільшого не виявляло бажання залишати свої домівки. Досить поширеними були надії на покращення матеріального становища після приходу німців та ліквідації колгоспів. Загалом з України було евакуйовано 1 900 000 осіб, що не перевищувало 5 % від загальної кількості населення.

За етнічною ознакою більшість евакуйованих з України становили росіяни та євреї — представники національних груп, які кількісно переважали серед категорій населення, що підлягали першочерговій евакуації. Водночас більшість єврейського населення не змогла або не захотіла залишити місць постійного проживання. Натомість окрему категорію переміщеного населення становили представники так званих «ворожих націй»: німців, угорців, румунів, фінів, болгар. Масова депортація німців була здійснена в серпні 1941 р. Загалом за час війни з території УРСР та Криму було депортовано близько 150 000 німецького населення.

Залишаючи на окупованій території переважну більшість місцевих жителів, радянська влада без жодних застережень вдалася до тактики «випаленої землі». Постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б), яка вимагала під час відступу знищувати всі матеріальні цінності, що не могли бути евакуйовані, з’явилася 27 червня 1941 р. — раніше від будь-яких рішень щодо евакуації населення. 4 липня 1941 р. відповідну директиву партійним та радянським органам направили також ЦК КП(б)У та РНК УРСР. Подібні заходи в разі їх реалізації в повному обсязі прирікали місцеве населення на злидні й вимирання.

Застосовуючи тактику «випаленої землі», радянські війська та органи держбезпеки знищували промислові підприємства, об’єкти інфраструктури, житловий фонд. Було зруйновано значну кількість пам’яток архітектури. Зокрема, жахливих руйнувань зазнала центральна частина Києва, багато житлових та адміністративних споруд були зруйновані в Харкові. Відступаючи, війська також мали наказ знищувати всі запаси продовольства, зокрема спалювати не зібраний урожай хліба. Однак через опір населення та панічну втечу військ на Правобережжі це завдання фактично не було виконане. В інших регіонах України селяни також намагалися протистояти нищенню продовольчих запасів, отруєнню колодязів тощо. Спроби деяких робітників не допустити знищення підприємств фіксували і в містах. Приміром, подекуди на Донбасі гірняки потай знімали закладену в шахтах вибухівку, сподіваючись зберегти свої робочі місця.

З точки зору знищення промислових підприємств найбільш масштабних руйнувань зазнали Придніпровський промисловий район та Донбас. Був майже повністю знищений велетенський комплекс підприємств Дніпрельстану, усі 54 домни республіки. Також вивели з ладу генератори Дніпрогесу й підірвали греблю, що спричинило затоплення значної території й загибель тисяч людей. У Донецькому басейні були затоплені майже всі кам’яновугільні шахти. Знищили також усі мости через Дніпро, тисячі кілометрів залізничних колій та телеграфних ліній.

Загалом більшість матеріальних втрат, яких зазнала Україна під час Другої світової війни, було завдано саме в період відступу радянських військ. Разом із тим масштаби цих руйнувань фактично унеможливили для гітлерівців повноцінну економічну експлуатацію окупованих регіонів. За винятком продовольства, Німеччина впродовж усієї війни не змогла одержати з України ресурсів в очікуваних обсягах.

Роль трудових та технічних ресурсів України у воєнно-промисловому комплексі СРСР

(І. Патриляк)

Унаслідок захоплення вермахтом значних територій радянська воєнна економіка зазнала величезних втрат, без відновлення яких Радянський Союз був неспроможний продовжувати війну. 31360 евакуйованих до тилових районів радянських заводів українські становили понад третину.

Розташування евакуйованих підприємств було регульоване спеціальною постановою ДКО від 7 серпня 1941 р. та низкою інших рішень партійних і державних органів. Деякі заводи після евакуації продовжували діяти як окремі виробничі одиниці, але найчастіше об’єднувалися з