Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій - Володимир В'ятрович

Урешті подальше загострення польсько-українського протистояння, черговий провал переговорного процесу, швидке наближення фронту схилили керівництво українського підпілля до ухвалення радикального рішення щодо усунення польського населення з українських земель. В інструкції Крайового проводу ОУН від 5 травня 1944 р. читаємо: «З огляду на офіціяльну поставу польського уряду в справі співпраці з совітами, треба поляків з наших земель усувати. Прошу це так розуміти: давати польському населенню доручення до кількох днів випровадитися на корінні польські землі. Коли воно не виконає цього, тоді слати боївки, які мужчин будуть ліквідувати, а хати і майно палити (розбирати). Ще раз звертаю при цьому увагу на то, щоби поляків закликати до покинення земель, а доперва опісля ліквідувати, а не навпаки». Саме цими вказівками регламентувалися масштабні антипольські акції з травня 1944 р. Як бачимо, завданням було усунути польське населення шляхом його виселення. Для загострення ситуації й пришвидшення цього процесу повстанці діставали дозвіл на ліквідацію чоловіків у населених пунктах, жителі яких не виїжджали. Але знову-таки ніде не знаходимо вказівок про тотальне винищення поляків.

Щоб спинити паніку й масову втечу, польське підпілля активізувало власні акції проти українців. Часто це були дії, абсолютно симетричні до операцій українських повстанців. «З метою протистояння наказам, які використали українці у відношенню до польської людності, щоб залишала наші терени, — читаємо у звіті одного з польських командирів, — наказав поширити по українських селах і там, де є мішане населення, листівки, що наказували українцям залишити ці терени протягом 48 годин під карою смерті. Для переконання українців, що це не похвальба, в Борщовичах спалено три українські доми, що дало позитивний результат, коли українці почали виїздити з терену».

Уже наприкінці травня, коли тривали повномасштабні бойові дії між двома підпільними рухами, які знову-таки обернулися масовими втратами з обох боків, було реалізовано спробу бодай призупинити подальше розгортання конфлікту. З пропозицією про перемир’я виступили поляки як, очевидно, більш постраждалі. Її було прийнято, хоча обидві сторони в протоколі зустрічі вважали за необхідне застерегти, що ініціатива перемир’я не означає слабкості з їхнього боку, а є лише виявом доброї волі в подоланні непотрібного конфлікту. Проте масштаби протистояння на той момент були настільки значними, що припинити його швидко не було жодної можливості.

Останні переговори за участю уповноважених українським та польським керівництвом відбулися наприкінці червня 1944 р. Наступні після літа 1944 р. перемовини між представниками підпільних рухів тривали протягом 1945—1946 рр. на Закерзонні, але вони мали вже лише локальний характер. Тому війна між українцями й поляками тривала до самого переходу фронту.

Польсько-українська боротьба влітку 1944 р. особливо загострилася у Львові та його околицях. Польські підпільники в контексті операції «Буря» розглядали заволодіння містом як спосіб демонстрації світу й особливо СРСР потужності своїх збройних сил. Таким чином вони намагалися поставити власну крапку в дискусії навколо східного кордону відновленої Речі Посполитої.

З огляду на те, що основні німецькі сили були скуті на фронтах боротьби з Червоною армією, та й, зрештою, німці, розуміючи безглуздість тривалої оборони, готувалися до відступу, найважливішим чинником, який міг завадити реалізації польських планів, було українське підпілля. Щоб послабити його до моменту остаточного протистояння, командування АК намагалося провокувати антиукраїнські виступи німців. З цією метою у вказівках щодо реалізації операції «Буря» було зазначено, що на першому її етапі антинімецькі диверсії слід проводити лише на українських землях. На другому етапі, під час безпосереднього взяття Львова, було наказано: «Всілякі виступи українців в середині міста придушити в зародку через обсадження найважливіших об’єктів, замкнення українських районів і можливу ліквідацію їхніх сил. Перед можливою зовнішньою акцією українців захиститися партизанськими відділами „Схід“, „Захід“ і „Південь“, і осередками самооборони, а також обсадженням виїздів із міста, особливо в північній і східній дільниці».

Антиукраїнська акція у Львові супроводжувалася радикальною шовіністичною пропагандою, спрямованою на АК. «Вояки, — читаємо в спеціальній листівці, — ідіть карати!!! Але не ворога, а бунтівника. Не ворожого вояка, а бандита. <...> За ті нечувані злочини, яких світ не бачив за цілі століття, карати будете Ви — вояки підпільної Польщі. Карати будете так суворо, як жорстокими були злочини».

Попри посилення виступів поляків, для керівництва ОУН було очевидним, що головним ворогом українського визвольного руху є радянська влада. Антипольську боротьбу в новій політичній ситуації слід було згортати. Тому в інструкціях із самооборони зазначали: «Польський відтинок уважати другорядним». Водночас наказували проводити негайні відплатні акції в разі польського терору: «б. На польський терор відносно українців дати негайну відповідь і повідомити за що. в. Не вбивати жінок і дітей, г. Польський елемент, що ставиться прихильно до нас, — зайняти до нього пасивне становище».

Період «романтичних» взаємин між радянською владою й польським підпіллям під час відступу німців із Галичини тривав кілька тижнів. Цей час поляки намагалися максимально використати для придушення українського визвольного руху як самостійними акціями, так і в співпраці з представниками нової влади. Масовими були випадки вступу колишніх підпільників до лав винищувальних батальйонів чи міліції, які брали участь у боротьбі проти УПА. Польський історик А. Сова подає дані про одну з акцій поляків із винищувальних батальйонів, вчинену спільно з радянськими військами в селі Грабівець 28 серпня 1944 року. Її результатом стала ліквідація 300 господарств, вбивство 86 осіб та арешт понад 70.

Проте вже незабаром після встановлення радянської влади в Західній Україні стало зрозуміло, що вона не збирається визнавати цих земель польськими. На противагу еміграційному уряду СРСР створив маріонетковий орган — Польський комітет національного визволення, який розглядав як офіційне представництво польського народу. Поступово посилювалися репресії проти поляків: діячі польського підпілля — колишні радянські союзники — стали мішенню для НКВС. Усе це дуже швидко позначилося на настроях поляків, посилюючи несприйняття нової адміністрації.

Вивчення ситуації та думки польського населення вилилося, зокрема, у наказ командування УПА-«Захід» від 1 вересня 1944 р. про припинення антипольських акцій: «Є познаки відвороту поляків від НКВД, цим самим можливості наближення до українців. Засадничо масові протипольські акції припиняється. Одначе послідовно проводити їх належить проти всього польського елементу, який... співпрацює з НКВД, та тими органами московського імперіялізму, що йдуть на моральне і фізичне знищення українського народу».

За інформацією НКВС, саме наприкінці 1944 — початку 1945 рр. зафіксовано випадки, коли «представники окремих загонів АК із власної ініціативи шукали й входили в контакт із загонами УПА як на території Західної України, так