Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій - Володимир В'ятрович

Теза про «волинську різню» часто показує польську сторону як абсолютно безборонну. Тим часом, як свідчать документи українського підпілля, відбувалася не різанина, а війна, у якій польське населення чинило завзятий збройний опір чи навіть здійснювало випереджальні наступальні дії. Ось фрагменти тогочасних звітів: «Ліквідуючи по дорозі колони Борок, Ляди і частину Курорту, відділи відійшли під укріплені становища. Заалярмований ворог сильним кулеметним вогнем здержав наступ. Він тривав до полудня. На місце притягнено гарматку та переведено підготовку до дальшого наступу... В наступі на Бирку перший відділ наткнувся своєю передовою охороною на ворожу заставу. Ворог відстрілюючись відступив. По зліквідуванні Острівок в год. 3-й почався бій за Бирку. Ворог загніздився у мурованих будинках біля костела і у костелі та, вмістивши на деревах кулемети, цільно спрямував вогонь по нашій лінії. Після двохгодинного бою відділ перейшов до наступу». Отже, документи подають картину завзятого збройного протистояння, хоча, очевидно, були й випадки вбивств безборонного населення з обох сторін.

1943 року результатом подій на Волині стали значні втрати, завдані як польському підпіллю, так і польському населенню регіону загалом. Менша порівняно з українцями чисельність поляків — жителів Волині, невисока густота поселень призвели до більшої кількості жертв. За інформацією, яку надавало польське Міністерство внутрішніх справ уряду в Лондоні, втрати польського населення на Волині восени 1943 р. були оцінені в 15 000 загиблих і кільканадцять тисяч утікачів, які врятувалися, переселившись на інші землі.

Питання про те, чи ініціювало керівництво українського підпілля масові антипольські акції, залишається дискусійним. Натомість безсумнівними є спроби використати їхній результат для власного зміцнення й закріплення на суперечній території: у вересні 1943 р. було оголошено про створення комісій для перерозподілу між українськими селянами земель колишніх польських колоністів. Звичайно, цей крок додав підтримки УПА.

Польське підпілля поступово оговтувалося після ударів, яких завдали українці. Із серпня 1943 р. посилюється збройна відповідь поляків, відбуваються напади на українські села як спільно з німцями, так і самостійно. «У попередні місяці на зорганізовану протипольську акцію зі сторони українського населення поляки відповіли утечею під захистом німців і неорганізованим слабким спротивом, — відзначено у звіті з Володимирщини та Горохівщини за серпень 1943 р. — Тепер поляки мстяться на українське населення, організовуючи на спілку з німцями масакри, пожари і грабунки, а українське населення або утечею (Мосур, Вілик, Стенжаричі, Писарева Воля), або малоефиктовними актами відплати (колонія Хвалка — вбито з родини польської і „за одним замахом“ одного українця, Заболоття — дві жінки з дітьми). Зі страху перед взаємнозагрожуючою акцією винищення, багато місцевостей евакуювалося в незагрожені терени і ліси (поляки — зі Станіславова, Хвалки, Землиці, частинно з Градів і ін., а українці з місцевостей, зазначених вище)».

Активізацію польських антиукраїнських акцій на Волині в другій половині 1943 р. відзначають і радянські партизани. В одному з їхніх документів читаємо: «У районі Рафалівки Ровенської області перебуває польський загін „Пілсудчиків“, який 13 листопада цього року влаштував „криваву суботу“, вирізавши українське населення в селах Колодяк і Собищине Рафалівського району. Схожі загони є в інших районах Ровенської області, дислокація їх не встановлена». Збірка «Польський терор на ЗУЗ», яку українські підпільники уклали на базі місцевих звітів, подає інформацію про близько 30 українських населених пунктів Волині, які поляки атакували протягом серпня-листопада 1943 р.

До кінця 1943 р. у звітах українського підпілля зустрічаємо інформацію про неможливість продовжувати чи започаткувати організаційну роботу через активізацію поляків. «Поляками опанований терен — північно-західна частина Любомльського району. Роблять випади на південні села Головенського району і західно-південні Матїївського району. Переважно граблять і мордують цивільне населення, стараються збройними чинами доказати свою вищість. Пропаганди майже не ведуть своєї. Населення їх ненавидить і з загрожених сіл утікає в більш безпечні». Контрольовані польським підпіллям землі стали плацдармом для розгортання збройних загонів 27-ї Волинської дивізії Армії крайової, яка формувалася на початку 1944 р.

Ситуація в Галичині в першій половині 1943 р. суттєво відрізнялася від волинської. По-перше, німецький окупаційний режим тут був значно м’якішим і не зумовлював такого стихійного спротиву населення, як на Волині та Поліссі. Також малопомітною в регіоні до середини 1943 р. залишалася діяльність радянського підпілля. На галицьких землях позиції ОУН(б) були значно сильнішими, її підпільні ланки охоплювали майже кожне село, і бандерівці практично не мали тут сильної опозиції. Це все дозволило ОУН(б) опанувати ситуацію та спрямовувати її розвиток у потрібне русло, уникаючи стихійних заворушень.

Схоже, як і на Волині, у Галичині становище докорінно змінили радянські партизани. Спроба великого з’єднання на чолі із С. Ковпаком прорватися в Карпати й закріпитися тут змусила керівництво ОУН(б) передчасно взятися за розбудову повстанських відділів. Таким чином улітку 1943 р. у Галичині постала Українська народна самооборона (УНС), яка розпочала акції проти радянських партизанів та німецьких окупаційних сил.

Поява червоних партизанів активізувала діяльність і польського підпілля, яке, до речі, у Галичині теж мало суттєво сильніші порівняно з Волинню позиції. «Рейд більшовицької партизанки, — читаємо у звіті українського підпілля за липень 1943 р., — скріпив віру поляків у скорий провал німецької держави і в можливість виникнення польської держави. Свою радість з тої причини не стараються навіть закривати. Польське підпілля охопило скрізь міста, польські кольонїї та лігеншафти».

Іще одним фактором дестабілізації Галичини в середині 1943 р. стало надходження туди інформації про антипольські виступи на Волині. «Поляки сильно зактивізувались наслідком волинських подій, — читаємо в тому самому липневому звіті. — Є багато польських втікачів з Волині, особливо в прикордонних повітах Сокаль і Радехів. Поляки роз’юшені на українські виступи на Волині, дишуть на українців полум’ям ненависті і жадобою відплати. Вже готуються з їх сторони активні виступи в сторону українців на терені області (вбивство українця в Радехівщині, спроби атентатів в Жовківщині)».

Загалом у поширенні польсько-українського конфлікту в 1942—1944 рр. спостерігаємо своєрідний ефект доміно: інформація про антиукраїнські акції на Холмщині проникала на Волинь і провокувала там масові антипольські виступи, відомості про які, своєю чергою, активізували антиукраїнські дії польського підпілля Галичини. Про суттєве напруження в польсько-українських відносинах у Галичині в другій половині 1943 р. читаємо в повстанських звітах: «Українство, навпаки, чимраз більше накипає ненавистю до поляків до тої міри, що кожної хвилини готові вирізати поляків до кореня, і не буде засміливим твердженням, коли скажу, що якраз на тому відтинку українські маси здібні перевести в чин». В інших документах неодноразово трапляється інформація, що у відповідь на польські злочини українці «домагалися» проведення антипольських