Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій - Володимир В'ятрович

Поява на Волині наприкінці 1942 р. радянських партизанів різко загострила відносини й у цьому регіоні. Складну ситуацію на Волині наприкінці 1942 р. описував військовий референт ОУН В. Івахів: «Німці застосовували на Волині і Поліссі страшний терор над українським населенням, у чому допомагали їм поляки, доносячи німцям значною мірою неправду про українців, які ніби приймали участь в комуністичному підпіллі і в каральних експедиціях так званих шуцманів».

Першу інформацію про українців — жертв конфлікту в Галичині — знаходимо у звітах із весни 1942 р. В огляді подій за липень 1942 р. польські боївки вже кваліфіковані як банди: «На терені Перемишльського повіту виступи банд були спрямовані проти українських кооператорів, поліційних станиць, а на інших теренах проти поодиноких громадян у грабіжницьких цілях (передусім харчів)». Очевидно, польські підпільники виконували інструкції керівництва АК, занепокоєного розвитком українського руху. «Задля запобігання можливому виступу українців, — читаємо у вказівках за жовтень 1942 р., — слід знешкодити всіх їхніх провідників або принаймні ізолювати».

Війна, що розпочалася з невеликих конфліктів та спорадичних убивств у другій половині 1942 р., 1943 року набрала великих обертів. Уже взимку цього року, окрім Холмщини, вона охопила Волинь, а ще через кілька місяців — і Галичину. Це протистояння мало, по суті, три відносно ізольовані один від одного театри бойових дій, що призвело до несинхронного розвитку подій на різних землях. Тоді як конфлікт на одній території поступово загасав, на іншій тільки набирав обертів. Утім, на Холмщині після певного загасання конфлікту в другій половині 1943 р. відбувся новий його спалах навесні 1944-го.

Розгортання воєнних дій (1943 р.)

На початку 1943 р. польсько-українська війна на Холмщині не припинялася. Загалом у перші місяці року було вбито близько 100 українців, здебільшого відомих громадських діячів. «Від стихійних терористично-грабіжницьких акцій, — читаємо про це у звіті українського підпілля за весну 1943 р., — польські партизани перейшли до планової акції вбивання всіх чільніших представників української інтелігенції... Найголовніші були вбивства полковника Я. Войнаровського і доктора М. Струтинського. Є багато випадків вирізування польськими бандитами цілих українських родин. Майже всі українські діячі дістають від польської організації листи з погрозами й зазивами покинути свої пости. Поведінка німців у цій українсько-польській боротьбі є доволі підозріла. Раз ідуть на руку полякам, то стають ніби по стороні українців».

За інформацією українського підпілля, протягом серпня 1942 р. — серпня 1943 р. на Холмщині загалом було вбито 543 українці. На думку польського історика Г. Мотики, навесні, точніше в травні 1943 р., польське підпілля вперше застосувало принцип збірної відповідальності щодо українців: «Тоді спалено 59 українських господарств в Моложові й 70 в Стрільцах. Згідно з різними даними, убито від 50 до 70 цивільних».

Певне загасання конфлікту на Холмщині відбулося наприкінці весни — улітку 1943 р. А новий спалах був пов’язаний із появою інформації про літні події на Волині. У звіті українських підпільників із Холмщини за вересень 1943 р. читаємо: «Через міст у Дорогуську перейшло близько 900 осіб. Утікачі походили переважно з околиці Любомля... Багато поляків було ранених. Своїми оповіданнями про „звірства“ українців... викликали паніку на усіх теренах та загострили ще більше відносини. Кожний українець в очах поляків — це „гайдамака“, який ходить з ножами та все готов різати поляків».

В українських селах поширювали листівки, у яких від імені польської організації «Комітет оброни народовей» було оголошено про взяття заручників: «У зв’язку з жахливими вбивствами українськими бандитами на Волині визначені заручники в окремих місцевостях повіту. Застерігаємо вдруге: якщо хоч один схожий випадок станеться в повіті, обрані заручники втратять життя, а села підуть із димом».

Напади поляків на українські села Холмщини тривали й восени. Їх полегшував той факт, що українці, які жили на цих землях, були практично безборонні. Окрім невеликого озброєного загону самооборони, який на середину 1943 р. налічував 200 вояків, тут не було сили, здатної чинити опір ворогові. «У ніч із 21 на 22 жовтня, — повідомляв Грубешівський УДК, — польська банда спалила й пограбувала 190 господарств у селі Мірче, волості М’ягке, при цьому вбила 26 селян і 2 людей поранила». І це було аж ніяк не єдине спалене українське село в той час.

1943 рік для українців Холмщини завершувався у важких умовах. «Зараз твориться щось страшного, — писав священник села Підгірці Холмсько-Підляської консисторії, — щоночі гине в страшних муках десятки безвинного населення. Від 19 грудня щоночі напади. Ніхто не роздягається і не спить по хатах». Проте це був лише початок: наймасштабніша для українців Холмщини трагедія сталася в 1944 р.

1943 року найбільшою ареною польсько-української війни стала Волинь. Землі, надзвичайно зручні для розгортання партизанської боротьби, привертали увагу українських, польських та радянських підпільників. Відносну рівновагу між цими трьома силами протягом 1942 р. зруйнував перелом у Другій світовій війні. Активний радянський наступ потребував закріплення через послаблення німецьких тилів. Для цього на Волинь з уже опанованої на той час радянськими партизанами Білорусії відсилали спеціальні загони. Їхня поява в Північно-Західній Україні змусила українських та польських підпільників активізувати зусилля зі створення збройного підпілля.

Для української сторони рівновага порушилася після ухвалення остаточного рішення про збройний зрив на Третій конференції ОУН у лютому 1943 р. Деякі дослідники вважають, що саме ці постанови стали визначальними в проведенні антипольської акції на Волині. Проте їх аналіз не дає підстав для таких тверджень. Жодних скерованих спеціально проти поляків постанов ми не знаходимо. Тим паче немає якихось вказівок щодо їх винищення.

Документи польського підпілля перші антипольські акції приписують загонам Тараса Боровця (Бульби), а не бандерівцям, які взимку 1943 р. лише розгортали свої відділи: «У березні цього [1943] року Волинь опанувала анархія, розпочата наприкінці лютого діяльністю націоналістичного антисовєтського бандита Бульби-Боровця в Сарненському повіті; розширилася на Костопільський, сягнувши кількості 4 тисячі».

Інформація ж про перші антипольські виступи бандерівців з’являється в документах УПА лише у квітні 1943 р.: «11 квітня цього року відділ УПА розбив польську банду, яка напала на українське село Майдан Лепенський та грабила українських селян. По нашій стороні жертв не було. Ворог поніс великі втрати в людях, спалено багато ворожих будинків. Місцеве населення дуже раділо, що УПА обороняє безборонне населення перед польськими бандитами. <...> 25-го квітня цього року від діл переходив попри польську кольонію Добра, до якого почала стріляти польська банда. Повстанці рушили в атаку на ворога. Банду розбито і попалено більшу кількість польських будинків».

Саме на той час