Крах Симона Петлюри - Данило Борисович Яневський

Між тим УНР стрімко падала в прірву. Було віддано Катеринослав, Київ. У перших числах березня було втрачено тимчасову столицю – Вінницю, а також Бердичів, Херсон. 18 березня вийшли з-під контролю черговий тимчасовий осідок державного проводу – Проскурів, 19-го – Жмеринка. Контрольованим залишався лише вузький клаптик території між Бугом і Збручем. При цьому Петлюра і Макаренко опинилися в Рівному, Петрушевич та Андрієвський – у Станіславові; частина урядових установ та керівні органи політичних партій осіли в Кам'янці-Подільському.[338]

5 березня вищезгадані французькі вимоги обговорювалися на черговій Державній нараді у Вінниці. Участь у ній узяли всі, крім Петрушевича, члени Директорії, члени РНМ, комісій ТКНУ та представники політичних партій. Ухвалили оповістити союзників про відмову прийняти їхні вимоги щодо відставки Андрієвського та Петлюри і провадити зміни у складі Директорії за бажанням будь-яких іноземних посадовців. З цим Остапенко та військовий міністр Греков виїхали до Одеси. Повернувшись, Остапенко 14 березня доповів про результати візиту учасникам Державної наради, які зібралися в Проскурові. І цього разу Державна нарада не спромоглася виробити принципового рішення з принципового-таки питання: продовжувати чи перервати переговори як з Антантою, так і з Радянською Росією[339]. І це – в той самий час, коли українські делегати та представники французького військового командування все ж таки спромоглися виробити прелімінарні умови військового антибільшовицького союзу! Однак «цілком раптово і несподівано в останніх числах березня представники французького командування заявили, що переговори про угоду, згідно з телеграфним розпорядженням з Парижа, перериваються <…»>.

Уже після евакуації з Одеси учасники подій мали нагоду дізнатися: це сталося під впливом тих європейських політиків, які зображували «всіх українців більшовиками» та агітували на користь Добровільної армії[340]. Очевидно, що така роз'яснювальна робота мала перманентний характер. Але були й інші причини зриву переговорів. Виявляється, існували два варіанти згаданої україно-французької угоди. Перший, датований 15 січня, був сфабрикований більшовицькими спецслужбами з метою дискредитувати Директорію перед Трудовим Конгресом. Другий, який у різних джерелах датується 21, 24, 26 числами лютого або 1 чи 8 березня, є «достовірним». Але за будь-яких обставин підписання такого документа формально виходило за межі компетенції французького військового командування – отож офіційний Париж і дезавуював цю угоду.[341]

Провідники українських соціалістичних партій, які з тих чи інших причин не потрапили до складу уряду, робили свою улюблену справу – організували перманентні інтриги і заколоти проти всіх. У 20-х числах березня Грушевський, Чехівський, Голубович, Степаненко, Мазепа, Ткаченко та інші діячі часів «першої» УЦР нашвидкуруч зрехтували «Комітет Охорони Революції». Від його імені звернулися до Директорії з вимогою негайної зміни політичного курсу та передачі влади до якоїсь міфічної Ради Республіки у складі 9 осіб, яку ще треба було утворити – невідомо з кого і яким чином. Декларація націонал-соціалістичних інсургентів містила якісь фантастичні вимоги типу негайного припинення переговорів представників Директорії та Антанти в Одесі, початку переговорів з більшовицьким маріонетковим урядом України, виведення російських військ з України, розпуску Ради Народних Міністрів та формування нового уряду на II Всеукраїнському з'їзді рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, а також перетворення УНР на УСРР.[342]

Спостерігаючи з-за лаштунків за відчайдушною боротьбою колишніх політичних поплічників, натхненник та організатор Директорії писав у щоденнику:

«6 березня. Дебата над основними питаннями земельної реформи. Становище справи безнадійне. Люде самоосліплюються і повторюють наші помилки. Більшість промовців за викуп. Платити поміщикам, цеб-то полякам і жидам.

13 березня. Уряд (Західно-Української Народньої Республіки. – Прим, упорядника) завів бюрократично-поліцейський режим. Людність володає і ненавидить уряд… Ведеться сепаратистична робота. Приглянувшись до Галичини можна заключити, що об'єднання – це довга річ.

21 березня. На фронті справи не гаразд. Взяли війська Оскілка Коростень, Овруч (ніби й Малин), але большевики вже взяли Вінницю, Жмеринку, Житомир, Херсон, Миколаїв. Йдуть на Вапнярку. Був Коновалець. Сказав, що стрільці постановили, щоб заключити угоду з большевиками, бо “воювати з українським народом вони не можуть”. Коли цю пропозицію не буде прийнято – підуть на Холмський фронт. Стрільці вимагали, – повідомляв нащадкам Микита Шаповал, – щоб негайно було зложено Соціялістичний Кабінет, котрий перевів би угоду з большевиками».

25 березня: «Розповідають сьогодні таку новину: з Кам'янця позавчора виїхала Директорія і міністерства в Гусятин. Через півгодини після виїзду «владу» взяла група на чолі з Голубовичем і Чехівським. Жуковський, Христюк, Ткаченко і инші оповістили Директорію скинутою і запропонували міністерствам вернутись… Кажуть, що цим керує нишком Грушевський. Мають ніби розпочати переговори з большевиками, котрі вже зайняли Проскурів».

28 березня. «Боже, який розклад… Один одного висилає, один одного підозріває, нишпорить, а Україна гине. Через наше історичне безладдя і поголовний авантюризм, непорядність, хабарництво, егоїзм. Як тяжко бути свідком морального упадку нашого суспільства».[343]