Крах Симона Петлюри - Данило Борисович Яневський

ним або на знищення, або щонайменше на суттєве обмеження своїх соціальних, економічних та політичних прав, компенсувати яке тисячними накладами «Кобзаря» та співами «Ще не вмерла Україна» було неможливо. Що стосується села, насамперед «українського», то позиція його була і залишалася однозначною: «чорний переділ». Після того як Чехівський із Шаповалом оприлюднили написаний ними «закон», незаможне село втратило до них цікавість – земельку треба було будь-що поділити, а її колишніх власників позбутися будь-яким способом до початку весняних польових робіт. Селяни кинулися дорізати колишніх власників та дограбовувати їхнє майно. Над країною запалав пекельний вогонь – порівняти його можна хіба зі звірствами Хмельниччини, Коліївщини й т. п. героїчних «досягнень», яких так багато в нашій історії. Загасити цей вогонь змогла тільки більшовицька диктатура.

Друга причина – тяжкі поразки Дієвої армії.

Причина третя – Париж принципово підтримував російські «білі» сили.[322]

Четверта – сегрегаційний, націонал-соціалістичний характер нового режиму УНР. Усі чотири обставини, а також їхні практичні наслідки, наприклад евакуація проводу УНР із Києва, бойові дії отамана Григор'єва проти французького експедиційного корпусу тощо, виробили у французького керівництва і передовсім у Клемансо, який щойно пережив замах на своє життя, стійку алергію на словосполучення «соціалістична Україна».

Безпосереднім наслідком безпринципної політики стало посилення розколу в українських політичних колах. Найголовнішу властивість їхніх зовнішньополітичних теорій та практики сьогодні назвали би «багатовекторністю». Частина політиканів «стала шукати співіснування з совєтсько-московською інвазією в Україні»[323], частина і далі більше дивилася в бік Антанти. І не просто дивилася, а вдавалася до цілком конкретних кроків, вступивши у переговори з країнами Антанти. Цікаво, що ці групи сепарувалися за територіальною, а не політичною ознакою: «кияни» виступали за союз із більшовиками проти Антанти, «катеринославці» – з Антантою проти більшовиків. Останніми, за ініціативою лідера УХДП Шемета та заступника міністра закордонних справ УНР Марголіна, «було встановлено зв'язки з одеськими представниками урядів, які утворилися на території колишньої Російської імперії – Кубанської Республіки, Всевеликого Війська Донського й Білоруської Народної Республіки». 5 лютого вони подали спільну декларацію командуванню війська Антанти в Одесі з проханням про надання допомоги «в ліквідації унітарної російської монархії й урятуванні Росії від більшовицької катастрофи»[324]. Очевидно, ніякої відповіді на це звернення не отримали, та й отримати не могли – союзники трактували як єдиного правонаступника Російської держави Денікіна і принципово виступали за відновлення державної єдності Росії.

Натомість отримали вимогу, озвучену начальником штабу експедиційного корпусу союзників полковником Анрі Фрайденбергом. Він зажадав негайної демісії Винниченка та Чехівського і тимчасової відставки Петлюри. Україна мала взяти на себе зобов'язання створити протягом 3-х місяців і виставити під командування Франції 300-тисячну армію для антибільшовицької боротьби, припинити війну проти Польщі, спрямувати офіційне прохання до паризького уряду про прийняття УНР під протекторат Франції, погодитися на вирішення долі України та Закарпаття Мировою конференцією, відмовитися від проведення будь-яких соціальних реформ під час війни з більшовиками, підтвердити підтримку принципу приватної власності, винагородити первинних власників землі при проведенні аграрної реформи. Зі свого боку, Франція повинна була визнати Директорію як уряд України de facto аж до вирішення Мировою конференцією питання про суверенітет України, надати українським республіканським військам матеріальну та технічну допомогу, а також надіслати військових інструкторів. Відповідь треба було надати впродовж 24 годин.[325]

Ультиматум офіційно обговорювався на так званій Державній нараді у Вінниці 7—8 лютого[326]. Дискусія відбувалася на тлі безперервних військових поразок на більшовицькому фронті. Глибину прірви, в яку загнали самі себе націонал-соціалісти, а заразом країну та її народ, оцінив тогочасний Голова Директорії: «7.02. Одною з перших вимог, вимогою ультимативною, є мій вихід з уряду. Мало того: мене і Чехівського треба вигнати “як собак” <…> 10.02. Ця формула не задовольнила наші партійні поля. Вони гадають, що це є нахабство і образа нашої суверенности… Отже, становище таке, – підсумовував Винниченко, – підемо з Антантою – загинемо через реакцію, що прийде з Антантою, через недовір'я народу, і попадемо в обійми єдиної-неделимої, яка вже соромливо стоїть за спиною <…> союзників і жде слушного часу. Підемо з большевиками – загинемо через анархію, а потім через ту саму реакцію, за спиною якої стоїть все та сама едина-неделима. Підемо самі – ні з большевиками, ні з Антантою – загинемо через своє безсилля, втому, брак засобів, зброї, одежі».[327]

Практичний результат державницьких міркувань був таким: Директорія офіційно повідомила французьку сторону про згоду з вимогами союзників «в принципі». Крім того, ЦК УСДРП та ЦК УПСР ухвалили відкликати своїх представників як зі складу Директорії, так і зі складу Ради Народних Міністрів. 11 лютого подав у відставку Винниченко. Щоправда, згодом цей пройдисвіт стверджував, що ніколи не зрікався членства в Директорії[328]. Того самого дня, 11 лютого, Петлюра надіслав попередньо узгоджений із членами партійного керівництва лист до ЦК УСДРП про «тимчасовий вихід із складу членів Української Соціал-Демократичної партії»[329]. За деякими даними, союзники запропонували Петлюрі просто «зникнути», бо він, мовляв, «не виправдав свого антантофільства і не виконав обіцянки й наказу свого шефа масонської ложи Моркотуна не брати