Крах Симона Петлюри - Данило Борисович Яневський

Див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. – Т. 6. – С. 15—16; Там само. – Т. 7. – С. 115—119, 129—130; Нагаєвський І. Історія Української держави XX століття. – С. 237; Удовиченко О. Україна у війні за державність. – С. 62. ">[366]. 16 травня поляки захопили ключовий пункт – м. Луцьк. Уламки «соборної» УНР поспіхом перевозили на територію Західної Області. Українські частини, які не встигли вискочити з оточення, зосереджувалися вздовж залізниці Броди – Здолбунове, штаб армії та уряд перебралися до Тернополя.[367]

Юзеф Галлер.

Паризький похорон УНР

21 травня у Парижі відбулася зустріч членів Найвищої Ради з українською делегацією[368], яка зафіксувала наявність серйозних суперечностей між Парижем і Лондоном. Під час зустрічі британський прем'єр-міністр гостро розкритикував позицію Франції у польському та українському питаннях, заявивши, що «головним інспіратором заговору проти українців був сам французький уряд і він єдиний несе відповідальність за напад поляків і румунів на Українсько-Галицьку Державу в травні 1919 року»[369]. Ллойд Джордж також говорив, що, отримавши незалежність, про яку ще 5 років тому вони не могли мріяти, поляки тепер «навіть простягають свою руку до населення, яке не є їх власним. Вони висувають свої претензії до 3,5 млн галичан, – вів англійський лідер, – забуваючи, що при віднові держави не повинні хапати для Польщі непольське населення, яке ніколи не стане польським… Польща має свою самостійність, здобуту не своїми власними жертвами, – наголошував британський чільник, – а кров'ю інших».[370]

Така заява відкривала для українців можливості для широкого політичного маневру. Однак це позитивне ставлення Великої Британії до української справи зіпсували самі українці – вони розпочали прямі переговори з поляками.

Вісь Польща – УНР: польська візія

Розрахунок української сторони, яку уособлював Петлюра, був ясний, як день. Унормування відносин із Польщею диктувалося навіть не фактом його давнього приязного знайомства з Пілсудським, а «стратегічною необхідністю», яка вимотала добитися «більш прихильного ставлення держав Антанти до України». На заваді був лише один фактор – безкомпромісне ставлення до цього як Петрушевича персонально, так і галичан у цілому. Усі інші ідеологічно забарвлені гасла типу «амбіційні інтереси польських лідерів на сході були уразливим місцем налагодження приязних стосунків УНР з польською державою»[371], на нашу думку, не витримують глибшої критики. Якщо точніше – не витримують жодної критики.

Станіслав Грабський.

Що стосується Польщі, то тут щодо України існували дві основні концепції, які взаємно поборювали одна одну. Перша, уособлена Пілсудським та підтримана ППС-лівицею, обстоювала відновлення кордонів Польщі 1772 р. На територіях між цими кордонами та тодішньої лінією фронту мали бути сформовані українське та білоруське державні утворення під протекторатом Варшави. Лівобережна Україна мала відійти до Росії. При цьому Пілсудський теоретично не виключав можливості укладання в майбутньому федеративних або конфедеративних відносин між Польщею, Україною, Білоруссю та Литвою. Основними провідниками другої концепції виступали лідери «Демократії Народової» – Роман Дмовський, Ян-Ігнацій Падеревський та керівник зовнішньополітичної комісії Сейму професор Станіслав Грабський.

Вони категорично відкидали можливість створити незалежну Українську Державу в будь-якій формі і взагалі з надзвичайною особистою неприязню ставилися до українського націонал-соціалістичного руху. Уся Польща знала вислів Дмовського: «Бути членом будь-якої соціалістичної партії, не треба мати великого розуму, щоб розпалювати ненависть юрби з вулиці і вести… громити свою державу, як це зробив Петлюра»[372]. Ставлячись до українського руху як до «німецького винаходу», спрямованого на послаблення Польщі, група Дмовського – Падеревського – Грабського вважала за необхідне погодитися на пропозиції територіального поділу українських та білоруських земель, запропонованих Москвою, ще і тому, що чудово розуміла: більшої території Польща просто фізично не зможе «перетравити».[373]

Ян-Ігнацій Падеревський.

Урешті-решт обидві групи досягли порозуміння, яке було зафіксовано у відповідній ухвалі зовнішньополітичної комісії Сейму у таких словах: «Польща мусить домагатися остаточного скасування доконаного поділу мусить жадати, щоб були усунуті історичні кривди, які не дозволяють на добрі сусідські взаємини в майбутності між народами польським та російським <…> [Польща] має право та обов'язок вимагати звороту території, що належить в границях з року 1772, з тим, щоб населенню цієї території була дана можливість висловитися про свою державну приналежність».[374]

Вісь Польща – УНР: початок

Наскільки відомо сьогодні, офіційні контакти між УНР та Польщею відбувалися з січня 1919 р., коли до Варшави було направлено українське посольство на чолі з Прокоповичем. Паралельно переговори з польськими представниками в Одесі провадив і міністр закордонних справ Мацієвич