Оскілко і Болбочан (спогади) - Борис Мартос
Втеча перших трьох до Польщі дуже характерна; її треба поставити в зв'язок з тим, що в день спроби В. Оскілка зробити переворот польське військо заняло Луцьк; а перед тим з літака було розкидано відозви, де закликалося мешканців Луцька і гарнізон не робити спротиву, мотивуючи тим, що Оскілко арештував Уряд і перебрав владу на себе, а він, мовляв, співпрацює з поляками.
Начальник постачання Північної Групи полковник Козубський не втік і в порядку передав справи Желіховському. Не втік також і Є. Архипенко, що здається грав ролю оскілкового прем'єр-міністра; він був арештований і просидів під арештом кілька тижнів. Пізніше Рада Міністрів обговорювала питання про те, що зробити з Є. Архипенком. Всі визнавали необхідність покарати його за участь в оскілковській авантурі, але, з огляду на те, що ця участь не була дуже активною, погоджувалися, що й кара не повинна бути дуже тяжкою. Кінець-кінцем Рада Міністрів ухвалила справу його припинити. Є. Архипенко був випущений з-під арешту і справу його «забули».
1-го травня відбулася велика маніфестація перед будинком Ради Міністрів. Величезний натовп урядовців, військових та мешканців м. Рівного висловлював свою прихильність Уряду. Я й міністр праці О. Безпалко промовляли до натовпу з балкону; наші промови викликали бурю оплесків і покриків: «Слава!».
Але ми не могли перемогти наслідків оскілкової авантури: Луцьк залишився в руках у поляків, боєздатність Північної Групи через осшлківеьку акцію знизилася; ми мусили залишити Рівне, а в скорому часі навіть переїхати на територію Галичини, де й перебували у вагонах, пересовуючися поступово через Броди — Золочів — Тернопіль. Наше військо займало лише частину повіту на схід від Збруча, спираючися на Збруч.
Пізніше в партії соц. — самостійників виникли якісь тертя, так що В. Оскілко й Й. Мацюк мусіли виступити з партії. В журналі «Воля» («Воля», Відень, 1921, том І, ч. З, стор. 158–159) надруковано заяву групи соц. — самостійників з дня 4. 1. 1921, за підписами Й. Мацюка, як секретаря партії, і В. Оскілка, де згадується, що в справі виступу Оскілка є «дві постанови ЦК партії с-с, після яких от. Оскілко, як член партії, мусів доконати військово-політичного перевороту проти кабінету Мартоса».
В цій самій заяві говориться також про розкол в партії соц. — сам.: Мацюк і Оскілко утворили окрему групу, заперечували О. Макаренкові право виступати іменем партії і домагалися прийняти їх до складу Всеукраїнської Національної Ради, але безуспішно («Воля», 1921, том II. ч. 2, стор. 94–95).
Всеукраїнська Національна Рада, як відомо, утворилася у Відні в 1920 році з представників правих партій Наддніпрянщини і Галичини і заняла опозиційне становище супроти Директорії УНР, а особливо супроти С. Петлюри, головно в зв'язку з заявою про «незаінтересованість» уряду Директорії в справах Галичини.
Українські соц. — сам. користалися у Всеукраїнській Національній Раді чималим впливом, так що на пропозицію О. Макаренка на переговори в Париж Рада вислала от. Грекова (кол. Начального Вождя Галицької Армії) і Кривецького (керівника міністерства фінансів в уряді Остапенка), обидва — члени партії соц. — сам.
В тій же «Волі» (1921, квітень, стор. 149) надруковано цікавий документ, що стосується політики українських соц. — сам.: «Деклярація» представників «українських партій і організацій» (яких?), де після різкого виступу проти «Уряду Отамана Петлюри» (точка 1 та 2) та вислову симпатії до польської держави (т. 4, 5, 6) деклярується: «з огляду на те, що справа Східньої Галичини є внутрішньою справою польської Республіки, Національний Український Уряд визнає в цьому питанню своє повне незаінтересування» (т. 7).
Цю «Деклярацію» підписали 4. 3. 1921 ген. Греків, Опанас Андрієвський, О. Макаренко. Чи не з цією декляраціею мали їхати до Парижу Греків і Кривецький? Після опубліковання цієї деклярації галичани виступили з Всеукраїнської Нац. Ради і сама Рада припинила існування.
Цією ганебною подією закінчується чинність партії соціялістів-самостійників; потім про неї вже не чути. Не чути і про її видних членів, як от О. Макаренко, Симонів (держ. контрольор в уряді Чеховського), І. Липа (міністр віросповідань в уряді Остапенка), ні про от. Грекова. Не виявили вони себе ні на політичному, ні на громадському, ні на культурному полі.
Кривецький провадив їдальню в Ужгороді, О. Андрієвський був професором Укр. Вільного Університету в Празі, але мусів виступити з нього після несмачного конфлікту.
На спільному засіданні Правничого факультету Укр. Вільн. Університету й Правничого Товариства в Празі (р. 1934) кол. член Директорії проф. Оп. Андрієвський признався, що він тоді із Станиславова дав був наказ от. Оскілкові розстріляти всіх міністрів.
Оскілко і Мацюк, як відомо, закінчили свою «політичну» діяльність на Волині, де, як кажуть, виконували якісь доручення поляків. Оскілка хтось застрілив, як дехто каже, з заздрощів, а як інші кажуть, — за його працю для поляків. Безславний кінець!
В. Кедровський у своїх спогадах («Свобода», серпень 1929 р.) згадує, що Волинську Групу (давня Північна) пізніше «здеморалізував перехід 70-ти старшин і одного команданта дивізії до армії Денікіна». Це, мабуть, були старшини набрані Агапієвим; але треба сказати, що наші праві партії в своїй політиці все були сторонниками зближення з Денікіним.
Цей факт доказує, що замах Оскілка, як би він був вдався, міг би був привести до повної ліквідації збройної боротьби за українську державність.
ХТО БУВ П. БОЛБОЧАН?Після невдалої спроби от. Оскілка зробити переворот його однодумці, що перебували в Галичині, вели аґітацію проти Уряду і підготовляли нову авантюру з метою поставити Головним Отаманом замість С. Петлюри полк. П. Болбочана. В той час з Румунії прибували частини Запорізького Корпусу, що перейшов був туди з Херсонщини, і прихильники Болбочана
