Оскілко і Болбочан (спогади) - Борис Мартос

Дуже не хотілося мені писати на цю тему, таку неприємну для нашого національного престижу. Справді, підчас нашої героїчної боротьби за державність проти незмірно сильнішого ворога революційна хвиля, а зокрема безвідповідальна інтриґа незначної політичної групи, виносить Болбочана, пересічного амбітника, сотника воєнного часу, аж на становище командира двохсоттисячної армії, тієї армії, що на неї покладалося завдання — захистити Україну. Він не виправдує виявленого до нього довір'я й попадає під суд. Сторонники вирятовують його від суду й заслуженої кари. І він через деякий час стає знов знаряддям в руках груші політиканів для злочинного «державного перевороту» і на цей раз був покараний смертю.

Чи не слід забути про цей жалюгідний епізод і не згадувати, тим більше що наші вороги можуть це використати і скажуть: «От кого ставили ви на відповідальні посади! От кому ви довіряли життя сотень тисяч людей!»?

Але коли ще й досі знаходяться люди, що хочуть спекулювати на особі, яку розстріляно як злочинця, і намагаються зробити з Болбочана невинну жертву, мученика і прославляють його як героя, трохи не ґенія, фальшуючи нашу історію, — то не можна мовчати!

На спільному засіданні правничого факультету Українського Університету і Товариства Українських Правників у Празі 27 квітня 1934 року, підчас дискусії над доповіддю проф. Гайманівського про військові суди в Україні, де він говорив і про Болбочана, кілька осіб, у тім числі й я, подали факти в справі замаху Болбочана. Через деякий час я виступив у Празі в Товаристві Українських Журналістів з доповіддю, де докладніше подав усю справу. Після цього прихильники Болбочана замовкли і вже більше не підносили цієї справи в поважній дискусії.

Тепер же, коли знову почали з'являтися в часописах статті що викривлюють події, я вирішив поширити тодішню мою доповідь. І виготовив брошуру, де подаю з повною об'єктивністю свої спогади як тодішнього голови Ради Міністрів а також посилаюся на спогади осіб, що займали в той час відповідальні посади, та на листи самого П. Болбочана опубліковані свого часу його сторонниками.

Б. Мартос.

Невдалі переговори С. Остапенка, К. Мацієвича та ген. Грекова з представниками французького командування в березні 1919 року привели до цілковитого розкладу нашої державності.[1] Чимало вояків покинуло ряди нашого війська, не погоджуючися з політикою уряду Остапенка. Ми змушені були залишити Винницю і через Жмеринку переїхати до Кам'янця. А становище все гіршало: фронт посувався на захід, наша територія зменшувалася.

Не дивлячись на це, тодішній міністр фінансів М. Кривецький розпочав переговори з кількома віденськими банкірами про заведення котирування української гривні на закордонних біржах. їдучи для цих переговорів до Станиславова, він взяв мене зі собою як дорадника, бо я тоді не займав жадної посади.

Як і треба було чекати, пропозиції банкірів були несолідні: вони запропонували умову, в наслідок якої наша держава мусіла нести ризик можливого падіння курсу нашої валюти, не маючи жадних Гарантій, що банкіри будуть Дбати про його утримання на певній висоті.

До того ж надійшла вістка про комуністичний переворот у Мадярщині, що дуже сполошила банкірів; вони ще погіршили свої пропозиції.

Тим часом до Станиславова почали над'їздити з Кам'янця ріжні наші високі урядовці, а в тім числі кілька міністрів; нарешті приїхали члени Директорії: О. Андрієвський і А. Макаренко. Вони розповідали про дуже зле становище на фронті: по їх словах вже й Кам'янець був під загрозою.

Я вирішив негайно виїхати до Кам'янця, трім більше, що там залишилася моя дружина. Кривенький дав свою згоду на мій від'їзд. Д-р І. Мазепа у своїх спогадах твердить, нібито із Станиславова мене викликав С. Петлюра «очевидно з наміром використати… для зформування нового уряду», але це твердження — цілком безпідставне, бо в той час питання про новий уряд ще не підносилося, а С. Петлюра мене зовсім не викликав.

Приїхавши на станцію ДунаївцІ і довідавшися, що весь урядовий апарат уже виїхав до Рівного і що туди виїхала також і моя дружина, я з першим же потягом від'їхав через Проскурів і Здолбунове до Рівного.

На станції Здолбунове я довідався про надзвичайно невідрадне становище нашої державності: багато міністрів з уряду С. Остапенка перебували невідомо де; серед вояків і навіть серед командного складу було велике незадоволення діяльністю уряду, а зокрема невдачею його переговорів з представниками Антанти; на нараді з тодішнім начальником штабу Дієвої Армії А. Мельником я почув від нього, що відсутність членів уряду деморалізуюче впливає на військо; так само і Головний Отаман С. Петлюра на нараді, про яку згадує д-р І. Мазепа в згаданій книжці (стор. 151), підкреслював неможливість становища, що утворилося через перебування більшості міністрів у Станиславові.

Для кожного було ясно, що було потрібно або позбирати членів уряду С. Остапенка, або призначити новий уряд, при чім цілий ряд обставин говориш за необхідність прийняти це друге рішення: головне завдання кабінету Остапенка — переговори з Антантою — після втрати не тільки Винниці а й Кам'янця просто відпадало (пізніше виявилося, що саме в цей час — 5 квітня — військо Антанти залишило Одесу); ряд міністрів цього кабінету виявив занадто малу працездатність; передчасна втеча багатьох міністрів з Кам'янця до Станиславова також не була на його користь.

Коли 3 квітня я приїхав до Рівного, де розташувалися наші державні установи, то застав там повну розгубленість. З міністрів там були лише І. Фещенко-Чопівський (народ, господ.), Є. Архипенко (зем. спр.), І. Огієнко (освіта) та М. Корчинський (держ. секретар). Ні прем'єра, ні військового міністра, ні міністра фінасів, ні міністра внутр. спр., ні міністра закорд. справ не було: ці, в той час найважливіші реторти, залишалися без керівників.