Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко

Барвінський, Б. Бучинський, В. Герасимчук, В. Доманицький, Ів. Джиджора, М. Кордуба, Ів. Кревецький, Ів. Крипякевич, М. Чубатий, Ст. Томашівський і цілий ряд інших. В їх працях розроблено багато важливих моментів історії України литовсько-польської й козацької доби, а також новіших часів.

Деякі полекші для українського культурно-національного життя в межах Росії після революції 1905 року дали змогу організувати в Київі український науковий осередок в формі Українського Наукового Товариства (з 1907 року), де головою й організатором явився знов таки М. Грушевський. У «Записках» Т-ва (14 томів) та інших його виданнях містилося багато праць і матеріялів з української історії. Грушевський переніс до Київа і видання своєї монументальної «Історії України-Руси» (почала виходити у Львові в 1898 році). В 1913 р. у Київі появилася вже 1-ша частина VIII тому Історії, де події доведено до 1638 року.1) Зовнішні полекші й оживлення українського національного руху в першім десятилітті XX віку створили сприятливий ґрунт для появи синтетичних курсів української історії: для «Очерка исторіи украинскаго народа» М. Грушевського (1904), «Исторіи украинскаго народа» Ол. Ефименкової (1906) і для популярної «Історії України-Руси» М. Аркаса.

Колосальна й дуже цінна з чисто-наукового погляду праця Грушевського була останнім словом і завершенням довгого періоду в розвитку української історичної думки, опертої на презумпції практичного служения історичної науки громадським ідеалам свого часу. Українська історична наука в особі Грушевського вірно виконала цю службу. Але супроти тих нових завдань, які висунуло само життя, супроти тих великих історичних подій, для яких революція 1905-1906 років послужила лише прологом, цього показалося замало.

Якраз на переломі двох століть — 19-го й 20-го — спочатку в молодих умах серед українського студенства воскресла думка про політичну самостійність України. Роблено було спроби обґрунтувати її потребами економічного розвитку, оперти на діалектиці науки Карла Маркса. Але сильніше ніж сухі наукові аргументи промовляли до серця молоді більш відчуті, ніж продумані пориви безпосереднього інстинкту нації, почуття національної чести й поваги. Поставлена війною й революцією на чергу дня проблема відбудови української державности застала українське громадянство ідейно не вповні підготованим.

___________________________

1) В 1916 р. у Москві вийшла друга частина VIII тому (1638-1648), перевидана у Відні в 1922 р.; в 1918 році в Москві 3-тя частина (1648-50), перевидана у Відні 1922 року. Нарешті в 1928 р. у Київі появилася 1-ша частина IX тому (1650-1653) і в 1931 р. 2-га частина IX тому (1653-1657).

Та проте зараз після вибуху російської революції на провесні 1917 року почався такий могучий національний рух на Україні, що вже літом того року було проголошено автономію, а на початку 1918 року повну державну незалежність України. І хоч людям, що стали до праці над будуванням української державности, довелося звязувати до купи обірвані нитки призабутих традицій, щоб усвідомити собі з історичного аспекту події, які розгортались у них перед очима; одначе ідея самостійної української держави дуже скоро пустила глибоке коріння серед українського громадянства й знайшла собі гарячих оборонців. В імя цієї ідеї тисячі українських борців поклали свої голови в борбі з ворогами, в імя її десятки тисячів українського вояцтва й інтелігенції пішли на вигнання після упадку української держави.

Велика національна катастрофа 1919-1920 років, гіркий жаль за невикористаними можливостями, за втраченою самостійністю, тяжкий біль і розчарування ще більше укріпили українське національне почуття, а ідею самостійної незалежної української держави зробили ідеалом і життєвим заповітом.

Відродження української державости позначилося в 1917-1919 роках на полі історичних студій збільшенням інтересу і до української історичної минувшини та зокрема до останньої перед нами доби української державности — до української козацької держави XVII-XVIII віків. Тепер, коли українська мова стала державною, коли повстали українські державні університети й Українська Академія Наук, коли по всіх взагалі високих школах засновано катедри історії України, коли приступлено до організації державних українських архівів, бібліотек і взагалі наукових установ, перед українською історичною наукою відкривалися як найширші можливості й перспективи. І навіть коли своя держава впала, коли Україна знову була поневолена її історичним ворогом, то і цей ворог не зважився цілком знищити культурні досягнення короткого періоду відродження української державности: Українська Академія Наук залишилася і в т. зв. Радянській Соціялістичній Українській Республіці. Після деякої перерви знову відновилася наукова праця на ниві української історії. Правда, вчені мусять освітлювати український історичний процес неодмінно в дусі обовязкової марксистської доктрини, але й на суворіші умови, серед яких найдошкульніше — повний брак свободи наукового досліду — не знищили української наукової праці під окупантським режимом. На полі дослідження політичного устрою, соціяльно-економічної структури, судівництва, фінансів, шкільництва за останні роки появилося багато солідних розвідок, а ще більше опубліковано надзвичайно цінного архівного матеріялу.

Продовжуються українські історичні студії й на західньо-українських землях під Польщею, а також і на еміграції. І можна з певністю сказати, що вся ріжнородна та в дуже неоднакових умовах ведена праця одушевлена одним і тим самим бажанням: вивчити й науково освітити багате історичне минуле України й допомогти створенню синтези між попередніми й сучасними стремліннями українського народу до кращої будуччини.

Література до розділу 1

Д. Багалій, Нарис української історіографії, т. І. Літописи. В. І. Київ, 1923. В. II. Джерелознавство. Вип. 2. У Київі, 1925

Д. Багалій. Нарис історії України на соціяльно-економічному ґрунті, т. І. Історіоґрафічний вступ. Харьків, 1928.

Д. Дорошенко, Огляд української історіографії. Прага, 1923.

А. Пыпинъ, Исторія русской этноґрафіи, т. 3. Малорусская этноґрафія. СПетербургь, 1891.

Н. Василенко, Къ исторіи малорусской исторіоґрафіи. «Кіевская Старина», 1894, кн. XI.

М. Грушевскій, Развитіе украинскихъ изучаній. «Украинскій народъ въ его прошломъ и настоящемъ», т. I. СПетербургъ, 1914.

Н. Лазаревскій, Прежніе изыскатели малорусской старины. «Кіевская Старина», 1895-97.

Д. Дорошенко, Бантиш-Каменський і його «Исторія Малой Россіи» Ужгород, 1932.

Д. Дорошенко, М. Костомаров. Берлін, 1924.

Д. Дорошенко, П. Куліш. Берлін, 1922.

Д. Дорошенко, Исторія Русовъ як памятка української політичної думки другої пол. XVIII ст. «Хліборобська Україна», кн. III, Відень, 1921.

Ст. Томашівський, Вол. Антонович; Львів, 1906.

В. Дорошенко, Наукове Товариство імени Шевченка у Львові. Львів, 1914.

Бібліоґрафічний Збірник. Бібліоґрафія історії України за 1917-1927 рр. Під ред. Д. Багалія. Харьків, 1929

Розділ 2

...

Питання про схему історії східньої Европи в звязку з історією України. Назви «Русь» і «Україна». Джерела української історії: літописи, записки чужинців, памятки юридичні; здобутки археології

Предметом мого курсу є огляд історичного життя українського народу так, як тепер воно нам уявляється в світлі