Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко
Таким робом, можна сподіватись, що одиноко правильна й наукова схема історії Східньої Европи (а разом з тим остаточне розмежування російської й української історії), прийнята вже в нашій історіоґрафії, буде прийнята остаточно і в історіоґрафії російській, а також і в чужоземній, яка все ще стоїть під значним впливом.російських понять і поглядів.
*
Іще одна увага щодо термінології. Маю на думці вживання назв: руський, малоруський, український. Найстарша й основна назва для південного руського народу є Русь: так він сам себе називав, відколи із конгломерату племен став народом, і народом державним; так його називали й чужі (поляки називають його так і досі). Дарма, що слово Русь, як можна думати, належало первісно чужому племени, яке підбило південні племена східно-славянської групи, організувало серед них державу й само зникло, розчинилось серед славянської стихії, залишивши по собі одну назву, яка й стала тепер назвою нової народности й нової держави. Ця назва Русь стала нашим національним іменем і держалась у нас дуже довго. Але вже з половини XVII стол. входить в ужиток поруч з нею друга, також стара назва, котра мала колись чисто ґеоґрафічне значіння й означала поняття земель пограничних: ця назва — «Україна». В перше знаємо її з літопису під 1187 роком. Спочатку утвердившись в мові й поняттях народу, що ми бачимо з пісень та дум, вона скоро робиться ужитком освічених верств, переходить в дипломатичні акти, в літературу й науку. Її вживають і поляки, і великоруси, і Західна Европа. Так сталося головно в наслідок повстання в половині XVII в. козацької української держави, що поставила була своєю програмою обєднання всіх українських земель під булавою козацького гетьмана. Але цій програмі не судилося здійснитись. Україна недовго пробула в єдності. Розділена між Польщею й Москвою, вона знову сходить на провінційне становище, і сама назва «Україна» стає знову назвою ґеоґрафічною для означення окраїнної землі: для Польщі Україна — се її південно-східнє пограниччя, себто Київщина; для Московії — південно-східній край нашої землі, т. зв. Слобідська Україна (Харьківщина й Вороніжчина). Тільки національне відродження XIX віку принесло остаточну перевагу терміну Україна, українець, український, і навіть в Галичині, де через певні історичні умови терміни «Русь», «русин», «русинський» трималися найдовше, тепер уже сам народ загально вживає там назв: український, українець, Галицька або Західня Україна. Вдержалася стара назва Русь лише на Закарпатті, що до недавня належало до Угорщини.
Термін «Мала Русь» і «малоруський» є чисто штучного книжного походження: так стали називати нашу землю в XIV віці вчені греки: η Μιχρα Ρωσια, а далі й по латині Russia Minor на означення Малої, себто старої Руси на півдні, а протилежність Великій, себто новій Руси на півночі. Точнісінько, як в давнину називано Малу Азію для відріжнення від Великої Азії, або Велику Грецію на півдні Італії, що вийшла як колонія зі старої, отже «малої» Греції на Балканах. Цей термін прийнявся особливо з кінця XVII віку в Московщині для означення тої частини Української землі, яка після 1654 р. знайшлася в політичній унії з Москвою, себто на означення Гетьманщини. В устах освічених людей він продержався й на самій Гетьманщині в XVIII і навіть XIX столітті. Є деякі українські вчені, котрі вживають його й тепер, але виключно в наукових працях, на означення «малоруської», себто української мови, поруч «великоруської» і білоруської мови. Але загально прийнята й освячена ідейно-національними стремліннями назва є нині Україна, українець, український, і вживати поруч неї якусь іншу, принаймні для нас самих, немає жадної рації. Термін, назва, імя є все річі умовні, конвенціональні, але рішаючим моментом для названня так або інакше якогось народу має бути, як він сам себе називає і хоче бути називаним.
*
Приступаючи до огляду найстаршої доби української історії, треба сказати насамперед про ті головні джерела, на які спирається сучасна історична наука, досліджуючи минуле життя українського народу на початках його історичного життя.
Довший час за майже одиноке джерело вважалися писані памятки свої й чужі. На першому місці серед наших власних памяток стоять літописи, себто хронологічні записи про події, розположені по роках. Літописання у нас на Україні почалося дуже рано, трохи не одночасно з початком християнства на наших землях. З цього погляду ми випередили всіх наших сусідів, бо ось приміром, найстарший польський літописець Мартин Гал писав свою хроніку десь між 1112-1113 роками; у чехів Козьма Пражський, що жив в рр. 1045-1125, почав писати свою хроніку вже при кінці свого віку; канонік Вишеградський писав р. 1141; угорський хроніст Анонім писав між 1270-1282 роками; усі вони писали мовою латинською, тоді як українське літописання від самого початку свого велося мовою українською.
Наші старі літописи не дійшли до нас в оригіналах: вони збереглися в пізніших копіях або переробках, при чім ці копії зроблено не на Україні, а на півночі, на Московщині. Найстарші списки, які досі знайдено, це Лаврентієвський, названий так по імени ченця Лаврентія, що списав його в 1377 році для Суздальського князя Дмитра Костянтиновича, і список Іпатієвський, названий від Іпатієвського манастиря в Костромі, де його знайдено; цей список зроблено десь в першій чверті XV століття: В обох списках іде спочатку історія Київської Руси до 1110 року, а далі в Лаврентієвському міститься літопис про події Володимиро-Суздальської землі до 1305 року, а в Іпатієвському про події на українських землях до 1292 р. З цього бачимо, що Лаврентієвський список уявляє собою великоруський літопис, в якому тільки перша частина взята з українського літопису, літопис же Іпатієвський від початку до кінця являється літописом українським. Одначе й Іпатієвський список був зроблений на півночі з українського оригіналу, зложеного, як думають, десь на Волині. Вічні руїни й спустошення України привели до того, що навіть наші найстарші літописи збереглися не на своїй землі, і навіть не в оригіналах, а у великоруських копіях та переробках.
Частини нашого найстаршого літопису збереглися також в літописах новгородських, які цілком внесли до свого тексту цілі уступи з найдавнійшого київського літопису. Щоб реставрувати текст наших літописів, які не збереглися й у великоросів,
