Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко
Так українська історична традиція подала руку новим ідеям, які приходили до нас з Заходу, ідеям народности, ідеям політичної свободи й соціяльної рівности та справедливости. Властиво в цих західньо-європейських ідейних впливах, в їх прищепленні та акомодації на українському ґрунті треба шукати зародок духових течій, що хвиля за хвилею постають на Україні з кінця XVIII віку й заповнюють собою зміст українського культурно-національного розвитку аж по нинішній день.
Саме тоді, коли російський уряд докінчував нищення рештків української автономії, серед українського суспільства прокинувся особливий інтерес до своєї власної історії. Можна вважати це явище характеристичним для тих епох в житті поневолених націй, коли вони, під загрозою знищення історичного укладу їхнього життя з боку сильніших сусідів, немов іще дужче відчувають вагу власної історичної традиції і, обертаючи свої погляди назад, в глиб минулого, стараються саме в цій минувшині знайти моральну опору, правну підставу й сили для обстоювання своїх громадських і національних ідеалів.
Яскравим проявом відродження історичних інтересів, навіяного патріотично-громадським почуттям, служить діяльність тільки що згаданого депутата Катерининської Законодатної Комісії 1767 р. Григорія Полетики, правдоподібно автора знаменитої «Исторіи Русовъ». Тепер, коли опубліковано невидані досі деякі його промови, матеріяли й записки, перед нами у весь зріст встає колоритна постать цього вольтеріянця-демократа, ворога кріпацької неволі й республіканця, котрий, бажаючи поставити оборону української автономії на реальний ґрунт, старався сполучити інтереси політичної свободи з інтересами української шляхетської верстви, зробивши оборону української автономії життєвим ділом української шляхти.
Опублікована на сторінках «Київської Старини» переписка з його сином Василем, також істориком, вводить нас в круг ідей і стремлінь гуртка освічених і ліберальних українських патріотів, в якому виросла й розвинулась українська історична думка. Тоді то починається збірання українських історичних документів (королівських і царських грамот, гетьманських універсалів, всяких політичних і судових актів і т. д.), як необхідного матеріялу для української історії (Адріян Чепа). В 1777 р. Василь Рубан видав у Петербурзі «Краткую ЛЂтопись Малой Россіи» (це ніщо інше, як згадане вже «Краткое описаніе Малороссіи», доповнене Олександром Безбородьком), а в 1793 р. Федір Туманський видав «ЛЂтописецъ Малыя Россіи» (літопис Грабянки — без імени автора).
«Исторія Русовъ» стала відомою широким кругам значно пізніше, ніж коли була написана, на цілих майже 50 років (вона була видана О. Бодянським в 1846 р.). Та це не перешкодило їй відразу здобути могучий вплив на українське суспільство 30-х і 40-х років. Під її безпосереднім впливом геніяльні українці Гоголь і Шевченко склали свій історичний світогляд, а її образи опоетизували в безсмертних творах. Російський поет Пушкин своєю дивною інтуїцією провидів, що автора чарівної книги треба шукати не в епіскопові Юрієві Кониському, як спочатку всі думали, а в особі світській, з активно лицарськими настроями. Пушкин перший опублікував уривок з «Исторіи Русовъ» в своїм «Современнику». Гребінка, Срезневський, Костомаров, Куліш, нарешті видавець «И. Русовъ» — Бодянський (1846 р.), всі заплатили дань захопленню її концепціями
Бантиш-Каменський обома руками черпав з неї для другого видання своєї «Исторіи Малой Россіи», а Маркович цілу свою пяти-томову «Исторію Малороссіи» (1842-43) опер на матеріялі й на провідних думках «Исторіи Русовъ». Це про цю книгу каже німецький подорожній Коль, що вона була «найбільше поважаною й любленою і поширеною по всьому краю в численних списках».
Оборона української автономії, стремління довести її правну основу, бажання зберегти національно-політичну українську традицію, які ми бачимо у начинателів нової української історіографії, у Григорія й Василя Полетик, у Якова Мих. Марковича, у Василя Ломіковського, у Олекси Мартоса — ідуть в парі з свідомим лібералізмом і демократизмом, які виросли, як справедливо зазначає Драгоманов, не так на історично-національному, як на загально европейському ґрунті. В скорбній «Оді на рабство» В. Капниста (1787 р.). в заяві Василя Полетики, що патріотичні писання його батька «навчили його любити людськість і свободу», в «розмишленіях» Ол. Мартоса (автора написаної в 20-х роках «Исторіи Малороссіи», од якої збереглися лише уривки) при гробі Мазепи про політичну свободу, республіку й конституцію — ми бачимо ясні відгуки цих загально визвольних ідей, які йшли на Україну з Заходу. Вдома на Україні вони переплітались з місцевою традицією політичних вольностей і державної автономії.
Навіть в льояльній і спокійній «Исторіи Малой Россіи» Бантиша-Каменського, що вийшла в 1822 р., і яка своєю появою зобовязана освіченому й гуманному малоросійському генерал-губернатору князеві Миколі Репніну, ми можемо доглянути сліди загально-ліберальних поглядів і гуманного світогляду. Праця Бантиша мала ще й те значіння, що тут у-перве був використаний актовий матеріял з московських і українських архівів. Тому її властиво можна уважати за першу наукову історію України. Характеристично, що згаданий вже мною німецький подорожній Коль, подорожуючи в 1838 р. по Україні, чув од місцевих людей, ніби ця історія мала безпосереднє відношення до руху декабристів, що вона мала начеб то підготовити Україну до повстання і «представляла в найкращім світлі блискучу добу гетьманів».
Історична традиція, підогріта патріотичними почуваннями й овіяна ліберально-демократичними ідеями свого віку, прислужилася для національного українського відродження, що знайшло для себе на порозі 18-го й 19-го століття могуче джерело в тому інтересі до своєї народности, до народнього життя, побуту, мови й поезії, який характеризує собою добу романтизму. Зародившись на Заході й торуючи собі шлях на Україну через славянські землі й безпосередньо, романтизм здобув для себе на Вкраїні особливо вдячний ґрунт.
Героїчна козацька доба, що найшла собі блискучий апотеоз в українській народній поезії, давала особливо багату поживу для романтичної творчости. Козаччина остільки заполонила уми дослідників української минувшини, що закрила була собою все: і старий князівський період, і литовську добу, і розвиток інших ніж козацтво суспільних станів, взагалі всі інші прояви історичного життя. Козаччина, як витвір українського народнього духу, як уособлення вільнолюбних ідеалів, козаччина, що іще була така свіжа в памяті народу й жила в його тисячних піснях і переказах, овіяна всіма чарами поезії, — на довший час полонила увагу дослідників української історії, стала змістом усіх їхніх розвідок і поклала глибокий відпечаток на ввесь розвиток української історичної думки.
Найхарактеристичнішою рисою цієї думки в добу романтизму був тісний звязок між історичними та етнографічними інтересами. Майже всі видатніші представники української історіографії перших десятиліть 19-го віку були одночасно
