Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років - Віктор Миколайович Горобець
«Рідко хто в тій крові у той час рук своїх не умочил».
Криваві жнива літа 1648-го
Блискучі перемоги, здобуті повсталими під Жовтими Водами та Корсунем, гучним відлунням прокотилися по всій Україні. Найперше бажання, яке виникло в Хмельницького після них, було продовжити переможний похід. Тим паче що в другій половині травня до козацького зверхника примчав гонець з Криму з повідомленням про виступ у похід хана Іслама Ґерая III на чолі Орди. Та й сама повстанська армія зростала буквально щодень, і до Білої Церкви в 20-х числах травня Хмельницький прибув уже на чолі тридцятитисячного війська.
Утім гучні перемоги мали й свій зворотний бік. Вони не лише відкривали нові горизонти, але й породжували нові проблеми. Передусім значної уваги потребували взаємини з Кримським Юртом. Великий коронний канцлер Єжи Оссолінський оперативно відреагував на появу в обозі повсталих козаків союзників з Криму та почав ще з березня 1648 р. вживати заходів, аби розірвати козацько-татарську воєнну співпрацю. Польська дипломатія тиснула на Порту через двір французького короля та впливового кардинала Джуліо Мазаріні, по тому залучила до справи васала турецького султана молдавського господаря Василя Лупу. І врешті-решт це принесло позитивний результат: великий візир Ахмед-паша викликав до двору ханського капі кагіасі (постійного представника васально залежного правителя при султанському уряді) й доручив негайно вирушати до Іслама Ґерая III з наказом припинити надавати допомогу козакам. Аби остаточно знеохотити кримську старшину до продовження воєнної співпраці з козаками, Порта заборонила купувати в кримців живий товар, а саме продаж ясиру головним чином і формував матеріальне зацікавлення татар у поході.
Отож, коли 23 травня під Білою Церквою врешті відбулась зустріч Богдана Хмельницького з Ісламом Ґераєм III, козацькому гетьманові хоч і виявили всі характерні ознаки «монарших почестей», проте його ентузіазм щодо продовження походу адекватної реакції не отримав.
Тим часом в Україні з весни 1648 р. спостерігається масове покозачення простолюду, а за цим козаки-неофіти беруть активну участь в погромах шляхетських маєтностей. Під впливом тривожних повідомлень шляхта почала масово покидати навіть міста південно-східної Волині, а звідти паніка перекинулась на обивателів Подільського й Руського воєводств. У Львові, наприклад, населення перебувало «у страху і трепеті вдень і вночі», а в'їзд до міста задля безпеки містян здійснювався лише через одну в'їзну браму. Улітку винищення панів, урядників, орендарів, погроми панських садиб і замків, привласнення майна тощо набуває масового характеру і, за спостереженням Адама Киселя, перетворюється на «жахливу селянську війну». Козацький літописець Самовидець, оповідаючи про літо 1648-го, з жалем констатував: «Рідко хто в тій крові у той час рук своїх не умочил і того грабленія тих добр не чинил. І на тот час туга велика людем всякого стану значним була і наругання от посполитих людей».
Передусім жертвами цієї війни стають римо-католицькі ченці і священики. Згідно зі свідченнями тогочасних джерел, траплялись випадки, коли повсталі селяни й міщани відпускали живими шляхтичів, але вбивали представників римо-католицького духівництва. Великого розголосу на коронних землях Речі Посполитої набули звістки про напади повстанців на єзуїтську колегію в Переяславі наприкінці весни — початку літа 1648 р., вбивство членів католицького ордену домініканців у Чорнобилі восени того ж року. Налякані репресіями з боку повсталих, члени католицьких орденів масово покидали терени Подніпров'я, Волині й навіть Поділля, шукаючи захисту за мурами Львова й Замостя.
Не менше ненависті вилилось і на голови членів єврейських громад, яких було чимало в українських містах і в шляхетських маєтностях. Звичайно, найбільше єврейського населення в Україні проживало в щільно заселених західних і центральних регіонах, і саме там найгострішим було напруження поміж ними та місцевим українським населенням. Адже в містах євреї були прямими конкурентами українських міщан, котрі займалися ремеслами й торгівлею, а в шляхетських маєтностях саме вони переважно представляли інтереси шляхтичів, виконуючи функції управителів маєтностей чи орендарів. Тобто уособлювали собою той нестерпний соціальний гніт, що в місцевого православного населення набував антагоністичного релігійного й національного присмаку.
У козацьких степах ще на зламі XVII ст. єврейського населення було не так багато, як у більш освоєних західних регіонах. Але вже по мірі просування шляхетського фільваркового господарства на Подніпров'я чисельність євреїв тут суттєво збільшується, і саме на свої плечі вони покладають ношу утвердження шляхетського господарювання ціною витіснення звідси козацького способу життя. Хоча, звичайно, найбільш тісними й переважно конфліктними все ж були стосунки євреїв із селянами, а особливо тими, що були задіяними в шляхетському фільварковому господарстві.
Самі євреї усвідомлювали ненормальність ситуації, що склалась на той час в Україні, і співчували тяжкому становищу безправного українського селянства. Зокрема, відомий єврейський хроніст Натан Гановер, оцінюючи становище селян-християн в Україні, відзначав, що в державі християнського володаря, замість того аби бути їхніми служниками, євреї панували над ними: місцеві селяни стали «такі нещасні та мізерні, що всі верстви людей, навіть наймізерніші серед них [євреї], стали їхніми панами».
Доволі цікавим у цьому контексті є й нотатки, що їх зробив прибулий з Апеннінського півострова Ієронім Піноцці, котрий у Польщі служив особистим секретарем короля, отож був добре обізнаний із устроєм держави, що стала в такий спосіб для нього рідною. «Жиди в Україні, — писав Піноцці, — є з давніх часів таким чином і таким правом, як по інших містах коронних, але вони великодушні й дуже ділові. Поводилися перед тим скромно, доки самі пани були старостами, в Україні перебували. Дозволили їм поширитися 30 років тому, коли староства почала давати дітям у пелюшках, коли управління ними потрапило до рук панських слуг, які почали прислуховуватися до жидів, а ті запропонували збирати великі прибутки з місць, де не було ніяких, офіруючи оренди по 20 тисяч золотих, аби тільки пан видав заборону, щоб ніхто горілки не варив і не шинкував, а лиш вони самі. Що з великим гнітом для козаків діялося, особливо коли на жидівську вимогу підстарости посилали рубати котли й горілчані кварти, де такі знаходили».
Ось таким чином євреї потрапляють у самий епіцентр козацького конфлікту з владою Речі Посполитої й стають для найбільш пригнобленої селянської частини населення таким собі наочним уособленням соціального гноблення. Отож і немає нічого дивного в тому, що, коли конфлікт визрів і вибухнув небаченою раніше соціальною деструкцією, саме на голови єврейської громади він впав із найбільш руйнівною силою.
Дослідники звернули
