Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років - Віктор Миколайович Горобець
За таких обставин важелі влади перебрав на себе великий коронний канцлер у роки королювання Владислава IV Єжи Оссолінський. Звичайно ж, Оссолінському не бракувало ані енергії, ані креативу, ані досвіду в керуванні державним кораблем Речі Посполитої. Утім, як на ті складні умови, бракувало прерогатив і, як це не прикро було канцлеру усвідомлювати, авторитету й поваги шляхетського загалу. А коли наприкінці травня до Варшави докотилася трагічна звістка про погром гетьмана Потоцького під Корсунем, Оссолінському забракло також витримки й державної мудрості.
Власне, цього разу він вчинив так, як того вимагав політичний момент: скликав до столиці сенаторів і шляхту, аби якнайшвидше ухвалити рішення про збір нових екстраординарних податків, а крім того, про вербування нового війська та мобілізацію посполитого рушення (загального шляхетського ополчення). Але, зважаючи на ту обставину, що подібні рішення міг ухвалювати лише сейм Речі Посполитої (а в період міжкоролів'я — генеральна конвокація), усе скидалося на те, що Єжи Оссолінський, грубо порушивши норми шляхетської демократії, самочинно зібрав і провів сейм! Такої наруги над законом, навіть незважаючи на екстраординарність ситуації, жоден шляхтич Речі Посполитої стерпіти не міг. Отож і всі земські сеймики, що відбулися на початку літа 1648 р., цілком прогнозовано вибухнули з цього приводу праведним гнівом.
Допустився Оссолінський в цей час ще однієї, зауважимо, вимушеної, але доволі серйозної помилки. Ураховуючи полонення обох коронних гетьманів, перед Річчю Посполитою постало питання щодо їхнього тимчасового заміщення. Зазвичай влада над військом у таких ситуаціях переходила до литовських гетьманів. Проте Оссолінського такий варіант не влаштував. Адже на той час великим литовським гетьманом був Януш Кішка, похилий вік і слабке здоров'я котрого заважали йому особисто керувати військами у поході, і він зазвичай доручав робити це польному гетьману литовському Янушеві Радзивіллу. Останній же був лідером литовських протестантів (дисидентів, як їх тоді називали) і мав власний інтерес на майбутніх королівських виборах. Чи міг Оссолінський власними руками посприяти посиленню позицій свого чи не головного політичного опонента в такий доленосний для держави час? Запитання видається риторичним. Так само не в інтересах великого коронного канцлера було посилювати позиції й іншого свого політичного супротивника — «яструба» князя Яреми Вишневецького, котрого більшість шляхти воліла бачити на чолі війська.
Отож вибір Оссолінського впав на кандидатів, хоч і слабко підготовлених до виконання важливої воєнної місії, проте політично безпечних, — сандомирського воєводу князя Владислава Домініка Заславського, коронного підчашія Миколая Остророга й коронного хорунжого Олександра Конєцпольського, котрих Богдан Хмельницький напередодні Пилявецької битви 1648 р. надзвичайно влучно назве «Периною», «Латиною» і «Дитиною», через відповідно пухку статуру, пристрасть до розкоші й розпещеність першого, високу кабінетну освіченість, але відірваність від реалій життя другого та молодість й недосвідченість третього. Навіщо Оссолінському було так ризикувати, ставлячи на чолі армії слабких вождів? Відповідь на це запитання насамперед варто шукати в іншому запитанні — а чи сподівався канцлер на велику війну? Вочевидь — ні, не сподівався. Він на той час свято вірив у можливість політичного розв'язання конфлікту з козаками, у крайньому випадку — за допомогою «легенького» збройного підштовхування заколотників до миру. Отож Оссолінський як головну баталію визначив для себе боротьбу за королівський престол для свого кандидата. Приведення ж козаків до покори Речі Посполитій мало послужити лише знаряддям здобуття корони.
Коронні війська та шляхетське ополчення до походу проти повсталих козаків гуртувались у звичному для мобілізації армії місці — у таборі під Глинянами, що поблизу Львова. Практично всі дослідники відзначають той факт, що у війську панувало відчуття безпечності та зверхності по відношенню до свого супротивника. Шляхтичі сіяли розкішшю своїх захисних обладунків, магнати хвалились один перед одним хвацьким виглядом власних почтів, а загалом серед вояків запанувала думка щодо можливості змусити «хлопів» до покори одним лише виглядом такого доблесного війська. Загалом у розпорядженні регіментарів було за різними підрахунками від 35 до 40 тисяч вояків і приблизно стільки ж озброєних і навчених для війни військових слуг магнатів і шляхти. Крім того, на озброєнні цієї армії було близько 100 гармат.
Хмельницькому вдалося зібрати під свої знамена понад 100 тисяч чоловік. Щоправда, лише половина з них мала належне озброєння та хоч деякий досвід ведення війни. А тому гетьман пильну увагу приділив вибору місця майбутньої битви, з тим аби воно нівелювало переваги армії супротивника (насамперед скувало маневреність відмінно навченої польської кавалерії), натомість дозволяло повною мірою використати сильні сторони свого війська. Таку місцевість було знайдено на правому березі Ікви неподалік містечка Пилява.
Напередодні битви її було відповідним чином і підготовлено: за наказом українського гетьмана козаки перекопали русло річки, аби спрямувати її води на частину сіножатей. За собою козаки закріпили вигідніші позиції, а полякам залишили простір, вкритий чагарниками, чисельними рівчаками з водою та ставками й заболоченими низинами. Для того аби змусити неприятеля вступити в бій на вигідній козакам місцевості, Богдан вдався до цілого ряду тактичних хитрощів та імітацій в районі Старокостянтинова, вдаючи, що саме там він хоче прийняти бій.
Коронні війська, прибувши на лівий берег Ікви, продовжили множити помилки. Регіментарі заклали невиправдано великий, некомпактний табір, що розкинувся на шести пагорбах «на добру милю». Кожен полковник зупиняв своє вояцтво там, де йому видавалось за гоноровіше. А від цього, зрозуміло, страждала загальна обороноздатність. За словами очевидця, у війську панували «розкіш, амбіції, чвари і заздрість». Поняття військової дисципліни було не в моді, а зневажання авторитету вождів виглядало мало не свідченням доброго смаку шляхтича. «Кожен жовнір, — як зауважив по тому князь Заславський, — хотів бути ротмістром, ротмістр — полковником, а полковник — гетьманом».
Необхідні роботи з укріплення табору так і не були доведені до кінця, оскільки всі сподівались на
