Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька - Данило Борисович Яневський

name="anotelink149" id="anotelink149" href="#n_149" title=" Тривул Т. Конфлікт в ОУН. – С. 72. ">[149]

Відкритих форм набула війна за вплив на місцеві клітини ОУН. Картина тут до сьогодні не є ясною і навряд чи буде колись намальована. Наприклад, «мельниківці» вважали брехнею відомості про масовий перехід низових осередків до стану «бандерівців». Так, Книш на десятках сторінках подає конкретні факти створення та розвитку партійних осередків на теренах Генерального губернаторства «впродовж зимових місяців 1940 і 1941 років».[150] Натомість, сучасний дослідник свято переконаний у тому, що «єдиним краєм, в якому існували осередки ОУН А. Мельника була Буковина».[151]

Не менш заплутаними залишаються питання – а хто увіходив до Революційного Проводу? Кого саме «покликав» Степан Бандера до керівного керма? З ким розділяв тягар відповідальності за стан справ в Організації, яку чи то очолив, чи то нібито очолив?

Жодне з відомих мені десятків видань, присвячених темі передвоєнної діяльності ОУН, відповіді на них не містить. Пощастило натрапити хіба на одну згадку. Вона така: «Революційний провід» – це фактично квартет, який дехто називав «великою четвіркою». «Функції» в ньому нібито розподілялися так: Бандера – «очолення», цебто загальне ведення і репрезентація»; Ярий – «зовнішні справи, що в конкретному випадку і в даному часі зводилися до німецьких зв'язків»; Шухевич – «інженер, організатор кадрів диверсії»; Стецько – «ідеологічне підмурування всієї акції. Його доля і становище в диверсії, а зокрема непримеренна постава до будь-яких спроб порозуміння усередині націоналістичного руху, скоро винесли на самий верх диверсійної течії».[152]

Розділ V
Львів, 30 червня 1941 p.: версії
Версії сучасників
Версія С. Бандери

По-партійному виважена версія була сформульована провідником РП аж у липні 1948 р. Відтоді вона стала догматом у тій частині націоналістичного українського середовища, яке існувало в країнах Західної Європи, Північної Америки та Австралії. Після проголошення державної незалежності України в 1991 р. ця версія стала дороговказом якщо не для всіх, то для переважної більшості національних істориків.

Версія така: «Акт відновлення Української Держави і розпочате ним державне будівництво – це були дії, виконані революційним порядком, і заздалегідь було відомо, що Гітлер відповість на них безоглядними репресіями». Проголосили цей Акт «Народні збори».[153]

Версія Я. Стецька

Автор основоположного для бандерівців документа, організатор, основна дійова особа процесу «відновлення» Української Держави, внаслідок якого було розстріляно та ув'язнено сотні українських націоналістів, залишив розширений, докладний звіт про події того дня. Його було оприлюднено за 25 років після вікопомного дня – 1967 р. Ознайомимося з ним.

Акт відновлення Української державності (варіант 1)

Стецько подав його в такій редакції:

«Акт проголошення відновлення Української Держави

1. Волею українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена суверенна українська влада.

Суверенна українська влада запевнить українському народові лад і порядок, усесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння його потреб.

2. На західних землях України твориться українська влада, яка підпорядковується українському національному урядові, що створиться в столиці України – Києві.