Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька - Данило Борисович Яневський
Хай живе суверенна соборна Українська Держава!
Хай живе Організація Українських Націоналістів!
Хай живе провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера!
Ярослав Стецько, голова Національних зборів». [154] Львів-город, 30 Червня, 1941 p., год. 20. Акт відновлення Української державності (варіант 2)У цій версії відсутні два принципові положення, які подають інші публікатори вікопомного документа. Перше звучить так: «3. Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з націонал-соціалістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації». В останньому абзаці, який починається словами «Українська національно-революційна армія» відсутні лише чотири слова. Але яких(!): «спільно з союзною німецькою армією».
Сам Стецько пояснив ці та інші розбіжності в редакціях «Акта» так: «оригінальні тексти були оформлені мною, писані рукою, не було машинових копій. Передані через радіостанцію тексти напевно не були стенографовані у різних містах України. Був відтворюваний їх зміст з пам'яті чи нотаток, не раз переплетений інформаціями з промов чи привітань на Зборах, із репортажів; тому не завжди можливо відрізнити текст документів від репортажів».
Зауваження автораПерше питання, яке виникає після прочитання цього документа – де, коли, в який спосіб український народ висловив свою «волю» на створення держави, яка мала діяти з націонал-соціалістичною Німеччиною? До 30 червня 1941 р. галицькі українці були в змозі (і вільно користалися цією змогою) голосувати на виборах у Польській Республіці. Українці в межах УРСР всі як один голосували на виборах до Верховної Ради УРСР та Верховної Ради СРСР А також на виборах до рад міських, сільських та обласних. Голосування те давало результат 99,9 % «за» – але такими були умови радянського терористичного режиму.
Від питань риторичних повернімося до споминів Стецька.
22 – 30 червня: версія Я. СтецькаЦя частина його розповіді починається з моменту озброєння фальшивими документами, які «наша група» «дістала від наших перекладачів з вермахту». З цими паперами, пише Стецько, вона, «наша група», перетнула колишній польсько-радянський кордон «біля Ярослава» (тепер це адміністративний центр сучасного Ярославського повіту Підкарпатського воєводства Польщі). «Наша група» – це Ярослав Старух (член Проводу та крайовий провідник бандерівської групи, Іван Равлик, Василь Кук, Лев Ребет, Дмитро Яців, Іван Вітошинський та, «мабуть», Лімницький, «організаційний референт Крайового проводу на ЗОУ» (справжнє ім'я – Ярослав Хомів. – Д. Я.). Отже, 7 або 8 осіб. їх, учасників «нашої групи», об'єднувало не тільки те, що всі вони з молодих років були українськими націоналістами.
Об'єднувало не тільки те, що практично всі вони, польські громадяни, пройшли через тюрми, з яких були звільнені німцями. П'ятеро з них – Ребет, Стецько, Старух, Хомів та Яців, практично водночас навчалися на юридичному факультеті Львівського університету. Равлик, найвірогідніше, представляв у цій групі бандерівську «службу безпеки», Кук – її «військове» крило.
Тут, біля Ярослава, вони знайшли «залишене більшовиками невелике вантажне авто»[155] разом із водієм, дезертиром Червоної армії. «Переїжджаючи» цим автом «через міста і села… проголошували на зібраннях відновлення державносте встановляли місцеву владу, організовували міліцію, порядкували господарське життя і – спішили дальше серед риску, небезпек і справді отчайдуших зусиль». Усіх населених пунктів по дорозі Ярослав – Львів більше двох десятків, відстань між ними – понад 100 км. Як не крути – «відновлювати державність» доводилося мінімум у трьох селах щодня. При цьому група пересувалась із такою швидкістю, що «інколи проривались через бойові німецькі лінії і знову завертали…». Нарешті, – пише Стецько, – «ми добилися до Львова якраз після вмарилу німецьких військ» (виділено нами. – Д. Я.). Перші німецькі частини вступили до