Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька - Данило Борисович Яневський

Далі В. Косик підтверджує вже відомі нам речі про лист Бандери до Мельника від 5 квітня стосовно того, що він, Степан Бандера, «перейняв керму діяльності ОУН і покликав Революційний Провід», і висунення Мельникові ультиматуму про відставку до 8 квітня. Підтверджує і дані про передачу 7 квітня Степана Андрійовича Бандеру та Ярослава Йосиповича Стецька до «Головного Революційного трибуналу» за «узурпацію» влади та здійснення «вчинків, спрямованих на виразну шкоду Організації». Наводить і лист-заклик Мельника до членів ОУН від 8 квітня про те, що він «рішений з невгнутою твердістю та найбільшою рішучістю у корні ліквідувати всі спроби розломити Організацію українських націоналістів».

Констатує В. Косик і те, що того самого дня Революційний провід, власне – підсудні Бандера та Стецько, довели «до відома членів ОУН», що від 7 квітня Мельник «перестав бути остаточно головою Проводу українських націоналістів», а влада в ОУН перейшла до рук Степана Бандери та «покликаного ним Революційного проводу ОУН». Цитує лист голови ПУН до членів Великого збору ОУН та Проводу ОУН від 9 квітня про акцію групи Бандери – Стецька як «здавна упляновану» «диверсію… позбавлену всякого ідейного підніжжя і спричиненого анархічним егоцентризмом декількох одиниць», повідомив, що він «змушений викорінити до основ це ядро розкладу в нашому рухові» і передати Бандеру й Стецька до партійного суду.

Паралельно Мельник, – і це новація в розвідці В. Косика, – не знаючи про позалаштункову інтригу Ріка Ярого, одного з ініціаторів розколу, доручив саме йому «місію ліквідації диверсії внутрішньо-організаційним шляхом». Діяльність парткомісії у складі Ярого, Ґабрусевича. Ленкавського, Сеника та Шухевича позитивного результату, ясна річ, не мала. Отож у другій половині червня Мельник ультимативно зажадав від Бандери та його подільників «визнати обов'язуючими постанови Другого ВЗУН» (тобто «легітимного Другого Великого збору 1939 р. – Д. Я.) та «беззастережно підпорядкуватися голові ПУН», а також відкликати всі документи, вже розповсюджені розкольниками та скасувати всі кадрові призначення. Виконання цих вимог він вважав способом розв’язки конфлікту «мирним шляхом».[137]

Степан Мудрик-Мечник

Степан Мудрик (псевдо: Мечник, 5.10.1919 – 20.04.2004) народився в с. Криве (сучасний Радехівський р-н Львівської обл.) у селянській родині. Активний діяч «бандерівської» ОУН. За наявними даними, у січні 1942 р. – член обласного проводу Київської області. В липні 1942 р. Мудрик був заарештований німцями на Білоцерківщині, але втік з-під арешту. Був заступником командира воєнної округи (ВО) УПА «Буг».

Удруге заарештований у листопаді 1943 р., був засуджений до смертної кари. В’язень нацистських концтаборів Ґросрозен, Дора, Заксенхаузен, Ревенсбурґ. Після звільнення – активний діяч закордонних частин ОУН: керівник розвідки (з 1951 р.), член Проводу ЗЧ ОУН, тереновий провідник ОУН у ФРН, заступник президента Всесвітнього конгресу вільних українців (ВКВУ) в Європі, голова Головної ради ОУН (з 1991 р.). Помер у м. Новий Ульм.

У принципі, його формула, формула принципового прихильника бандерівської течії в ОУН, звучить так: «…розкол стався не в Україні, а на еміграції. Підпільна ОУН в Україні одностайно перейшла на бік С. Бандери». Це можна розуміти так, що ніякого розколу в середовищі ОУН і не було. Мимоволі виникає питання: а на якій підставі він зробив такий оригінальний висновок? А ось на якій: у грудні 1940 p. C. Мудрик-Мечник нелегально перейшов радянсько-німецький кордон і, після недовгого перебування в Кракові, опинився в Кристинополі. «Тут, – пригадував він, – працював Василь Карпишин, родом з Яструбич, теолог, який не хотів висвячуватися на священика», якому мемуарист і повідомив цей факт. «Там (тобто на території УРСР. – Д. Я.), – казав він, – сувора дійсність, немає часу на такого роду суперечки».[138] Таке от обґрунтування.

Наразі нам не вдалося виявити відомостей про нього. Одне безсумнівно: він був якщо не безпосереднім учасником подій, то принаймні активним їх спостерігачем. Через 10 років після тих подій Г. Полікарпенко, перебуваючи на

еміграції, охарактеризував те, що сталося, в таких висловах: «Розкол почали, за спонуками Ріхарда Ярого, Бандера, Стецько, Лебідь, Ґабрусевич, Стахів, Ленкавський і кілька інших їхніх товаришів. Ця група членів ОУН була заарештована 1934 року в зв'язку з атентатом на міністра Перацького… Диверсанти довели, що їм ішло не про концепційні розбіжності, а про перебрання в свої руки