Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька - Данило Борисович Яневський

Провідний член цієї комісії – той таки Р. Ярий, згідно із цитованим джерелом, переконав німців розмістити націоналістів у словацькому місті Піщани. Саме там «поступово сконсолідувалася група близько 200 членів ОУН, які склала основу групи С. Бандери». Сам він вийшов з Брестської тюрми у вересні 1939 р. і «якийсь час перебував на зайнятій радянськими військами території і в другій половині жовтня разом з братом Василем таємно перейшов німецько-радянський кордон та прибув спочатку до Кракова, а звідти на довший час виїздив до Піщан. Зрозуміло, що з огляду на існуючий вже образ провідника-революціонера, борця, він «шукав» своє місце в існуючій структурі ОУН. Невдоволення «крайовиків», яке підігрівав Р. Ярий, висунуло на перед С. Бандеру, котрий і очолив опозицію…Заговор оформився в Піщанах».

У цій ситуації Андрій Мельник, вважає З. Книш, розуміючи, що опозиція набирає обертів, вдруге викликав до себе Бандеру. Той, у свою чергу, нічого доброго від того візиту для себе не очікуючи, «разом з іншими крайовиками наводилися на кардинальні кроки: «критична маса» призвела до вибуху, який пролунав 9 – 10 лютого у Кракові».

Утім, Мельник, викликаючи Бандеру мав на гадці щось цілком інше, зовсім не те, чого очікував Бандера. Якщо вірити Книшеві, вождь запросив Бандеру, маючи на меті запропонувати тому посаду члена ПУН. Натомість Бандера, «амбіції якого сягали тепер куди вище…пропонованого йому посту не прийняв і поставив голові ПУН в імені неозначеного ближче «провідного активу» ОУН усунути зо складу ПУН Ярослава Барановського та Омеляна Сеника». Очевидно, веде далі З. Книш, Мельник ні за яких обставин прийняти таке домагання, «що межує з шантажем в імені невідомої групи осіб», прийняти не міг.

За оцінкою З. Книша, на цьому етапі прихильники Бандери дотримувалися «тактики подвійної гри». З одного боку, це – «ігнорування наказів і розпорядків ПУН на місцях» непризнання Крайового Провідника в Генерал-губернаторстві, «створення власної Крайової екзекутиви на тих переважливих теренах, що мали служити випадковою базою в пізнішому поході на схід, в'язання окремих осередків спеціальними, тільки собі відомими кличками, обсаджування граничних пунктів, висилання власних зв'язкових паралельно з представниками ПУН на всі терени… організовування власної і тільки від себе залежної розвідувальної системи, опанування таких зборищ людей, як табори для втікачів, веркшуци, українська поліція, «Українська Служба Батьківщині» і бавндінсті. Треба признати, що змовники взялися за діло з подиву гідною енергією і до своєї цілі йшли просто і рішуче. А з другого боку, зберігалися познаки сповидноїлояльності до ПУН і до голови ПУН полк. Мельника. У зв'язках з низовиками старанно уникали самої назви «ПУН», ні одним словом не згадували про полковника Мельника, тут ішла тактика промовчування».

«…За плечима замовників, – читаємо далі, – …діяли тайні сили, що перемінили їх з опозиціонерів у замовників і безупинно штовхали їх на шлях боротьби за владу, замість змагати до реформи ПУН. Найбільше пер до того Ріко Ярий…Просто несмачно було глядіти, як старша будь-що-будь людина, колишній старшина, а тепер член ПУН і провідник Великонімецького терену скаче довкола того молодика» (тобто Бандери. – Д. Я.), – підсумовує З. Книш. Попри це, «до останньої хвилини… Толова ПУН не тратив надії, що дійде до порозуміння з опозицією». Але після «кількох місяців гарячкової підготовки і прийшов нарешті час, коли замовники вирішили скинути маску».[128]

Від оціночних суджень перейдемо до фактів. 19 серпня 1940 р. Мельник звільняє Ярого з посади крайового провідника Німеччини «через згадувані вже фінансові проблеми Р. Ярого». Той, у свою чергу, відмовився передати касу, яка була в його розпорядженні, призначеному на його місце Я. Сушкові. «Розуміючи, що на боці А. Мельника йому місця немає», він «відкрито переходить на бік С. Бандери і передає частину грошей на потребу Революційного проводу». 25 серпня Мельник віддає справу Ярого до організаційного Суду ОУН. Судове слідство встановило: Ярий «вів упродовж двох літ безконтрольну господарку, внаслідок якої до каси ОУН за цей час не надходила сума в $100 000», одержані ним для ОУН. 27 вересня партійний Суд ухвалив: визнати «Ріхарда-Ярига-Карпата винним у злочинах: а) невиконанні доручень голови ПУН, б) зловживанні організаційними фондами, в) шкідливої господарки в ОУН» і засудив його «на виключення з ОУН без права реабілітації».

Результат усіх цих рухів такий: «подальші події розвивалися так, що прірва між двома частинами організації більшала, глибшала і розкол між ними завершився власне оформленням ОУН під проводом С. Бандери у квітні 1941 р. на зборі у Кракові»1.

Краківські збори обрали перший склад РП ОУН у такому складі: Бандера, Гасин, Горбовий, Грицай, Ґабрусевич, Качмар, Климишин, Лебідь, Ленкавський, Равлик, Старух, Стахів, Стецько, Турковський, Шухевич. Всі, – підкреслює наш мемуарист, – «самі галичани», серед яких «сім колишніх учасників Варшавського процесу Степана Бандери і його Львівського продовження», «чотири з гвардії преторіянів Ярого за границею». Саме ці обставини, на думку З. Книша, «кидають світло, з якого середовища вийшла диверсія і які кола дали їй на початок підтримку», «останнє, хоч дуже характерне, – всі вони перебували по цей бік большевицької границі».[129]

І це – ще не всі особливості краківських сходин. Цитую далі: «лютневий з'їзд тримався в конспірації перед широкими членськими кадрами ОУН»