Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька - Данило Борисович Яневський

Багаторічний очільник ОУН залишив нам у спадок декілька унікальних за об'ємом та змістом оповідей про події тих часів. Наприклад, у ґрунтовному викладі «Розбрат. Спогади й матеріяли до розколу ОУН у 1940–1941 роках»[121] виписана така картина розколу українського націоналістичного руху та обставин, які цьому розколу передували. Джерелами натхнення автор називав «власну мою пам'ять, підперту розповідями й інформаціями інших сучасників», а також т. зв. «Білу книгу» (повна назва цієї ґрунтовної документальної збірки: «Біла книга ОУН. Про диверсію-бунт Ярри-Бандери». – Д. Я.) та інші публікації того часу, в т. ч. статті самого Степана Бандери.

Починається розповідь з такої констатації: «Для ПУН і його прихильників створення РП ОУН – це була диверсія і бунт Бандери. РП ОУН і його визнавці, – писав З. Книш, – знаходили самовиправдання і моральне узаконення себе в потребі «чистки в ОУН» від нереволюційних і опортуністичних елементів, цебто в проголошенні себе єдиноправильними, правовірними визнавцями націоналістичної релігії (виділення наше. – Д. Я.) і поставлення всіх інших поза законом, перевівши «чистку в ОУН», то значить виключивши з неї цілий ПУН і всіх його однодумців та наклавши на них товариський і організаційний бойкот, як невірних і слуг сатани».

Далі З. Книш в усіх деталях описує політичну ситуацію, в якій опинився «Край» (тобто Східна Галичина. – Д. Я.) після радянсько-німецької окупації Польщі. Тоді, – вказує він, – всі легальні політичні сили фактично припинили свою діяльність, у т. ч. і у зв'язку із терором, розв'язаним проти їх активістів НКВС та гестапо. Самі передумови розколу він малює так: «„Бандерівська" опозиція, а після «бандерівська» диверсія і ще пізніше бандерівська організація народилася не в 1939 чи в 1940 році,…її початки сягають перших років існування ОУН, коли про Бандеру ніхто не знав і не чув… її коріння глибоко ростуть з психології підпільника, що його виднокруг вузький, бо не може він глянути на речі з льоту птиці, бачить і знає тільки найближчих собі товаришів на революційному фронті», – описує він зародки майбутнього трагічного конфлікту, який на століття розділив український націоналістичний рух.

Описавши атмосферу, яка панувала в ОУН, неподоланну прірву поміж керівниками організації, які, за його висловом, «запивали» в кнайпах Берліна або Парижа «успіхі» молодих націоналістів, що десятками гинули по тюрмах за свої ідеалістичні переконання, – він із сумом констатує: «старе це, як світ».

Далі очільник ОУН переходить до конкретики: «Сеник-Грибівський перший піддав думку відсвіження Проводу». В даному випадку «відсвіження» означало необхідність усунення від керівництва ОУН Андрія Мельника. Виходить, за З. Книшем, перший крок до розламу Організації зробив Омелян Сеник.

УВО та ОУН створило й очолило покоління, яке брало активну участь у Першій світовій війні у складі австро-угорської армії, згодом – у складі УГА. «Минали роки, – зауважує Зиновій Книш, – хоча недовгі, але вистачальні на те, щоб до голосу почало приходити покоління нове, що в визвольній збройній боротьбі участі ще не брало, що виросло вже в післявоєнній дійсності і включилося в визвольну боротьбу вже в час, коли минув її військовий і почався революційний етап і коли ідеологічна підбудова визвольної боротьби взяла ясні форми українського націоналізму».[122] Саме ця обставина, – пояснює він далі, – згодом стала принциповою відмінністю між поколінням «стариків» (які на той час досягли 40 – 50-річного віку) та молодим поколінням, яким виповнилося хіба 20 років.

Інша принципова відмінність, – говорячи словами З. Книша, – низові осередки легальної політичної партії та її вище керівництво живуть і працюють в одній країні, в одній політичній, економічній, соціальній, культурній реальності. У випадку ОУН – керівництво, яке належало до одного покоління, жило мирним життям у столицях Франції, Італії, Німеччини. Низові осередки вели свою війну на території східної частини Польщі, щоденно ризикували свободою, а то й життям. Погодьтеся, читачу: займатися українською націоналістичною діяльністю в передвоєнних СІЛА або демократичних європейських країнах – то було одне, та сама діяльність в передвоєнній Польщі, а тим більше на окупованій Радянським Союзом території – то зовсім інше.

Таким чином, згідно із З. Книшем, «опозиція» до ПУН почала викристалізовуватися 1930 р. її ядро сформували Ярослав Барановський, Іван Ґабрусевич, Юліян Головінський, Дмитро Грицай-Перебийніс, сам Зиновій Книш, Михайло Колодзінський, Ріхард Ярий.

«Їх становище доволі дивне, – писав Книш, – членами ПУН вони не були, вважалися тільки «інтерпретаторами» думки «Краю». Але тим самим підкреслено, що між ПУН за кордоном і «Краєм» існує різниця думок і концепцій і що для виглаження тієї різниці було необхідне вислати окремих «делегатів від «Краю» і то делегатів постійних… Опозиція виявилася в глухих формах незадоволення. Якихсь виразних ідейних концепцій, якихсь програмових пропозицій вона не висунула. Відмовляла вона ПУН здібності бути проводом, але з другого боку не давала конкретної рецепти. Невдоволення йшло не в сторону конкретних осіб, тільки цілого ПУН як організаційної інституції, не виключаючи й самого голови ПУН полк. Євгена Коновальця. Коли на початку тридцятих років Микола Лебідь… коли його запитано, яке враження зробив на нього полковник Коновалець, він, закопиливши губи, відповів, що це людина на рівні сільського вчителя і куди йому на вождя революції».[123]

Саме ці та інші принципово важливі, не дуже принципові, але важливі обставини