Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії. - Анатолій Чабан

нашу групу. Я не знаю його прізвища, він, очевидно, був із іншого батальйону або укріпленого району, не знаю. Але це був вольовий, витриманий командир, який не розгубився ні на хвилину. Його рішучі чіткі накази діяли на всіх позитивно. Бо, прямо кажучи, залишитися живим там, у тій ситуації, ніхто не думав. Уся наша зброя — автомат і пістолет. Німці буквально насідали! Згадую, коли опинилися на околиці Шендерівки, в яру виявилось багато коней, і німці били по них буквально прямою наводкою. Жахливе видовище! Відірвані голови, відірвані кінцівки, ріки крові і якесь особливе кінське іржання. Вони теж прощалися з життям! А літаки з чорною свастикою низько-низько. Захотілось перетворитися в непримітну грудочку, злитися з землею. Посеред цього «пекла» [я] отримала наказ «залишитися з пораненими». Був вечір, прикриваючись темрявою, наші вирішили спробувати вийти з оточення. Я залишилась одна! Добратися в розташування санчастини я вже не змогла — скрізь німці, і в цей час на допомогу мені прийшла жінка з дівчинкою-підлітком. Будинок їхній горів, а самі вони перебралися до укриття в овочевій ямі, яка була на схилі яру. Там ми і сховалися на ніч. Бій затих, тільки німецькі літаки всю ніч кружляли над селом. Ранком, тільки почало світати, я піднялася наверх, через солом’яний дах побачила, що увесь схил яру і де тільки бачить око — скрізь маса німецьких солдатів у брудно-зелених шинелях, скрізь машини, гармати, візки. Стрепенулося серце! Залишатися в формі радянського офіцера було неможливо. Дякувати, мені дали цивільний одяг. Пістолет, документи в чоботі. Зверху вже лунає німецька мова. Промінь світла висвітив нас. На вихід! Останньою виходжу я. Тут же група німецьких автоматників, напоготові в будь-яку секунду дати чергу. Не обшукували. Пішла, а сама думаю: зараз вистрілять у спину. А навкруги все охоплене полум’ям, німці кожен дім підпалювали факелом; чужа гучна гаркава мова. Німці казяться, ловлять птицю, розводять вогнища, зустрічні показують мені на полум’я, на охоплене вогнем село. Це справа їхніх рук! Який вандалізм! А мені потрібно до поранених. Важко пробираючись, заходжу в уцілілі ще маленькі хатки, які дощенту заповнені місцевими жителями. Тут плач, стогін, жінка б’ється в істериці: німці спалили двох її дітей. Було, на горе нам, і таке. За перегородкою чоловік розповідав комусь, що вночі до нього прийшли німці, спитали, чи є радянські солдати. Відповів: «Там 3 — у сараї». Розстріляли. Безперечно, це були солдати нашого 500 окремого кулеметно-артилерійського батальйону. Коли я дісталась місця розташування нашої санчастини, від неї залишилось тільки попелище. Мене впізнала жінка, яка допомагала нам. І ось я в підвалі, де поранені. Нам необхідно було бути обачними: туди часто навідувались німці. Допомогу надавали потайки. Так зійшло 2-3 дні, потім появились наші бомбардувальники — як їх боялися німецькі солдати! Вдень німці палили награбоване майно, зайвий вантаж. 16 або 17 лютого була жахлива погода — заметіль, вітер, почасти дощ. Вночі поблизу Шендерівки сильна артилерійська канонада, переполох у німців. Ранком 17 лютого в Шендерівці були вже доблесні радянські воїни.

Вернулась у Шендерівку і частина наших відважних солдатів 500 окремого кулеметно-артилерійського батальйону. З ними і два фельдшери — Володимир Нажимов та Пономаренко. Ми евакуювали поранених. Шендерівка була майже вся знищена. Будинки згоріли. Усі вулиці, шляхи, площі забиті німецькими машинами, військовою технікою, візками. І скрізь багато трупів, маса трупів німецьких солдатів і офіцерів. Це було якесь своєрідне жахливе кладовище німецьких солдатів і німецької військової техніки, на тлі знищеного ними ж села, на тлі обвугленого — великого згарища.

І полонені — їх було багато. У яру було багато розбитих німецьких візків з харчами, боєприпасами, мертвих скалічених коней. Виявляється, німці гнали тварин до кручі, ті падали з кручі, тягнучи за собою візки, гинули, калічились. Яке скрізь варварство!

Ось так я це пам’ятаю було у той далекий, суворий 1944 рік.

_____________________

Фонди Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника. — Д-3432.

о. Юрій Мицик,
доктор історичних наук, доктор церковно-історичних наук, професор
Бої у Корсунському «котлі» 1944 року в мемуарах фельдмаршала Манштейна

Еріх фон Манштейн, правильніше — Манштайн, (1887-1973) є найкращим, принаймні одним із найкращих, німецьких воєначальників часів Другої світової війни. Він народився 24 листопада 1887 року і походив із відомих прусських родів. Його батько — майбутній генерал артилерії Едуард фон Левінськи, його мати — фон Шперлінг. Майбутній фельдмаршал був усиновлений тіткою по матері і дістав прізвище її чоловіка, генерала Георга фон Манштейна. Закінчив школу, кадетський корпус, навчався у Військовій академії. Коли вибухнула Перша світова війна, він був ад’ютантом 2 гвардійського резервного полку, у листопаді 1914 року був тяжко поранений, потім служив при штабах. Манштейн воював у Бельгії, Східній Пруссії, південній Польщі, Сербії, особливо слід відзначити його участь у кривавих битвах на Марні і під Верденом. Був нагороджений Залізним хрестом 1 і 2 класів і орденом Дома Гогенцолернів. У 1919 році переведений у Генштаб, командував ротою, єгерським батальйоном, став полковником.

У листопаді 1931 року входив до складу делегації, яка вела переговори про військове співробітництво з СРСР. Після цього пройшов військову перепідготовку в Москві та Ленінграді. З 1 жовтня 1932 року командир батальйону, потім — начальник штабу дивізії та III військового округу. У жовтні 1936 року став генерал-майором, обіймав достатньо високі військові посади (командир дивізії, служба в Генштабі тощо). У 1938 році брав участь в окупації Сілезії як начальник штабу однієї з армій, потім став начальником штабу групи армій «Південь», якою командував Г. фон Рунштедт. Брав участь у розробці планів війни проти Польщі і особливо проти Франції (його план був прийнятий за основу). Став генералом піхоти і був нагороджений