Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії. - Анатолій Чабан

А над натовпом, над могилами, над полем давнього бою піднімалась постать воїна з автоматом на грудях. Солдат стояв тут як вартовий мирної праці, як грізне застереження усім, хто посмів би знову посягнути на нашу землю. Суворим і мужнім було обличчя воїна. Твердо стиснула зброю його дужа рука.

1968 рік.

...За наказом командира корпусу генерал-лейтенанта танкових військ Михайла Васильовича Волкова наш 3 танковий батальйон, як і вся 233 танкова бригада, зосередився у районі сіл Бесідка-Баштечки. Бригади нашого 5 механізованого корпусу пішли в наступ вранці 26 січня 1944 року після сильної артилерійської підготовки. Наша 233 танкова бригада знаходилась у резерві командуючого і становила передовий загін разом з 1228 самохідно-артилерійським полком, виділеним з 4 мех-корпусу під командуванням заступника комкора генерал-майора танкових військ Михайла Івановича Савельева. Цей передовий загін також 26 січня ринувся на ворога. Прорвали фронт північно-західніше села Виноград спільною атакою танків з десантом. Два танки нашого батальйону були підбиті і загорілись. Перші втрати товаришів. Коля Плеханов і Михайло Чеглаков із охоплених полум’ям танків витягували друзів, які вже ціною свого життя забезпечили прорий фронту. Прорвавши фронт, танки, не збавляючи темпу, з боями пішли тилами, зайняли села Кам’яний Брід, Дашуківку, вийшли на висоту у відкрите поле до дороги від села Писарівка на Лисянку, між Дашуківкою і Журжинцями. Ця висота виявилась замінованою протитанковими мінами. Тут ми втратили ще два танки, які підірвались на мінах.

Батальйон з 17 танків, рота мотопіхоти з мотострілецького батальйону нашої бригади та декілька САУ з 1228 артполку вранці 28 січня 1944 року пішли вперед. Командир батальйону виділив з 5 танків бойову похідну групу і поставив мету: не відриватися понад 100-500 метрів від головних сил батальйону, просуватися швидко по дорозі на Звенигородку. Танк командира батальйону йшов попереду головних сил батальйону слідом за ударною групою, весь час тримав зв’язок по рації з екіпажами танків, які йшли попереду, сигналами, які застосовують танкісти. Пам’ятаю, коли пішли вперед, при виїзді з Лисянки праворуч на стовпі був дороговказ німецькою мовою: «До Звенигорода 22 км». Шлях проходив лісом, і йти в темноті, у густому тумані було не дуже приємно, але просувалися швидко. Ворог майже не видавав себе, а тікав у ліс, не чинячи організованого опору. Коли підходили до міста Звенигородки, було холодно й через туман та погану видимість командири танків стояли біля відкритих люків, коли раптом ворог відкрив шалений вогонь, але, на щастя, не прицільний та організований, а безладний — заважала погана видимість та раптова наша поява. Танки, які йшли попереду, з ходу відкрили стрілянину і, набираючи швидкість, увірвались на околицю міста, долаючи опір противника; знищуючи його, стали просуватись у центр міста під командуванням командира батальйону. На броні всіх танків були автоматники з мотобатальйону та з нашого батальйону. У мене, пам’ятаю, було 3 особи, знаходився і заступник комбата капітан Дунаев, але, врахувавши обставини, пересів на інший танк. Був на моєму танку і парторг батальйону лейтенант Анатолій Кунгуров. У командира роти — лейтенанта Дмитрієва — на броні танка незмінно знаходився з автоматом на грудях молодший лейтенант, танкотехнік роти Берлін.

Потрібно сказати, що в перших боях при прориві оборони ворога багато хто вже озброївся німецькими автоматами, а після взяття Лисянки це стало звичним. Трофейні автомати висіли на грудях у Дунаєва, Кунгурова, Берліна, Віри Вовченко та в багатьох інших.

Євген Берлін весь час був на броні танка з автоматом і вів бій як танкодесантник. Пам’ятаю, коли ми досягли мети і дійшли до Звенигородки, я зустрів його, він не встиг ще й слово сказати, а вже смішно було дивитися на його вигляд. Весь закопчений, брудний, з двома трофейними автоматами. Безперечно, не легко доводилось автоматникам на броні танка, потрібно було вести бій, часто стрибати з танка, попадаючи в багнюку, до глушника, де отримувати порцію кіптяви, і знову по ходу танка вести вогонь та вискочити на танк, щоб не відстати. Таким його бачили, знали, та й не міг він інакше. І цю роботу він виконував по-своєму майстерно та весело.

Наші танки вийшли на східну околицю міста. За нами йшов 1 танковий батальйон капітана Миколи Миколайовича Маслюкова. Коли ми отримали команду від капітана Гуськова: «Вогонь припинити — попереду наші, танки 2 Українського фронту», — капітан Маслюков, який спостерігав з танка, вийшов із люка на броню, і тут же був убитий осколками снаряда, який розірвався поруч. Але невдовзі стрільба втихла. 2 танки Т-34 2 Українського фронту зупинились навпроти, а інші, не зменшуючи швидкість, повернули праворуч. Наш командир батальйону капітан Гуськов вийшов з танка і, бачимо, обіймається, тут вискочили і з інших танків потиснути руки танкістам 2 Українського фронту. Ця мить була недовгою, бо у всіх була своя мета.

Близько 11-12 години дня капітан Гуськов дав своїм танкістам вказівки: виконавши головне завдання, оволодіти Звенигородкою і з’єднатися з танками 2 Українського фронту, привести в порядок техніку, заправитися, усунути несправності та бути готовим до виконання нового завдання. Сам він зупинився в будинку на правому боці центральної вулиці (назви не пам’ятаю), його танк стояв у садку за будинком...