Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії. - Анатолій Чабан

— Панцери! Панцери! — прокотилось по натовпу.

Танки, вже розпізнавши за пеленою снігу темну масу солдатів, відкрили вогонь. І все те, що залишилось від обох німецьких колон, побачивши сталеву стіну, що нестримно насувається і викидає снопи вогню, перетворилося в панічне стадо. З криками жаху, штовхаючись, падаючи, давлячи один одного, натовп солдатів кинувся втікати від танків до протилежного, правого краю поля.

А звідти, назустріч їм, на всю широчінь поля, швидко наближаючись, наростало російське «ура» і доносився, дивний частий тупіт. І раптом у когось з утікаючих вирвався повний страху і розпачу крик:

— Козак! Козак!

Навперейми сніговим хвилям бурану, прямо на знавіснілий натовп солдатів неслась щільна кавалерійська лавина. Переможний тріумфуючий клич гримів над рядами кіннотників, які побачили ворога, важко хропіли коні, вже охоплені азартом бою, і підняті вгору клинки, виблискуючи, ворушились над червоноверхими кубанками.

Козаки врізались у натовп, і почалася січа. Свистіли скривавлені клинки, коні топтали копитами трупи, і тисячі солдатів у зелених шинелях метались по полю. Зі сходу на них нестримно насувалась крицева громада танків, ніби важким пресом відтискаючи їх на інший край поля, де миготіли козацькі клинки.

Остання воля до бою, остання надія на спасіння були зітерті в порох цим подвійним ударом танків і кіннотників. Рештки німецьких колон під цим ударом остаточно втратили всякі сліди воєнної організованості й відразу перетворились у безпомічний натовп обезсилених, морально розбитих, напівбожевільних людей. Кидаючи зброю, піднімаючи руки, розмахуючи нашими листівками, вони десятками і сотнями почали здаватися в полон. І коли на середині Бойкового поля зустрілися наші танкісти і кавалеристи, на всій цій обширній горбастій рівнині вже не було гітлерівських солдатів, а були тільки полонені німці.

Розрізнені групи противника ще бродили серед бурану, там і тут часом знову спалахувала коротка стрілянина. У Шендерівці з вершини водокачки влучною кулею снайпера був знятий останній німецький автоматник. Наші стрілки прочісували навколишні вибалки, виловлюючи або знищуючи солдатів противника, які розбіглися. Затихав бій на почапинському рубежі.

До ранку вщухла стрілянина. Припинився буран, змінившись морозним безвітрям. Над заметеними снігом корсунськими полями, де 14 діб, не змовкаючи ні вдень, ні вночі, гриміла могутня битва, запанувала глибока тиша.

Корсунь-Шевченківська битва закінчилась.

22 червня 1953 року датська буржуазна газета «Афтенбладет» вмістила на своїх сторінках таке повідомлення:

«Піратський прапор знову майорить в Німеччині. Відкритий пам’ятник есесівцям.

Геппінген, понеділок (Ассошіейтед Пресс).

Вперше після закінчення останньої війни вчора відбулось відкриття пам’ятника загиблим есесівцям — добірним військам Гітлера, які викликали жах і в роки війни сіяли смерть і терор у Європі. Відкриття пам’ятника відбулось в присутності 2000 колишніх есесівців, у тому числі трьох генералів.

Над пам’ятником був піднятий чорний прапор з зображенням білого корабля вікінгів — емблеми дивізії „Вікінг“. Колишній командир дивізії генерал Герберт Гілле був присутнім при цьому і заявив у своїй промові про лояльність до західнонімецького уряду і європейської армії».

Ми не знаємо більше нічого про подробиці цього фашистського мітингу в Геппінгені — невеликому німецькому містечку в американській зоні окупації Німеччини, поблизу Штутгарта. Але цілком очевидно, що зборище 2000 есесівців і церемонія відкриття пам’ятника могли відбутися там лише з дозволу і схвалення американських окупаційних властей. І легко можна уявити, що повинні були відчувати мирні геппінгенські жителі, бачачи, як вільно і весело розгулюють вулицями їх рідного містечка гітлерівські молодчики, слухати, як один із найбільш зловісних фашистських генералів виголошує промову, безкарно прославляючи «доблесті» кривавих есесівських розбійників, дивлячись, як піднімається над пам’ятником чорний піратський прапор «Вікінга».

Багато років тому на полях Корсунь-Шевченківської битви цей чорний прапор сухопутних піратів Гітлера був втоптаний в грязюку чобітьми радянських піхотинців, гусеницями наших танків, копитами коней.

Цього сонячного осіннього дня в селі Комарівці Корсунь-Шевченківського району був відкритий пам’ятник на братській могилі.

На краю великого колгоспного села, там, де підходить до нього Бойкове поле, розкинувся невеликий гай багаторічних тополь. У тіні цих дерев протягнулись поруч два рівні земляні горбочки. Під одним з них лежать поховані багато років тому червоноармійці і партизани, що загинули в роки громадянської війни. Другий був насипаний в 1944 році — це могила радянських воїнів, які віддали своє життя за Батьківщину в дні Корсунь-Шевченківської битви.

Сотні колгоспників — жителів Комарівки, Шендерівки, Хильок — зібралися на відкриття пам’ятника. Тут були учасники війни — демобілізовані солдати й офіцери, колишні підпільники і партизани, батьки і матері, жінки і діти загиблих воїнів. Коли під звуки оркестру було знято покривало, накинуте на статую, натовп завмер, не зводячи очей з пам’ятника.

В узголів’ї обох могил на високому постаменті стояла постать молодого солдата у військовій шинелі. Скорботно схилив він голову, сумним і суворим було його відкрите молоде обличчя. Однією рукою він підтримував древко бойового прапора, полотнище якого спадало вниз важкими складками. Друга рука стискала на грудях автомат.

Почався мітинг. Тихі, схвильовані промови звучали над могилами. Добрим теплим словом згадує народ своїх захисників, які віддали життя за його свободу і щастя. Люди говорили про те, скільки страждань приніс їм ворог, про те, як трудились вони, заліковуючи рани своєї землі, і якою стала завдяки їх умілим рукам ця обпалена вогнем, посічена металом земля, в якій сплять загиблі бійці.