Вступ до психоаналізу - Зигмунд Фрейд
Годі стверджувати, ніби світ виявив велику вдячність психоаналітичному дослідженню за відкриття Едіпового комплексу. Навпаки, звістка про нього породила найшаленіший опір дорослих людей, а ті, хто не приєднався до гурту й не став заперечувати існування гідних кари чи заборон почуттів, породжених цим комплексом, згодом надолужили свою провину і так перетлумачили комплекс, що зовсім позбавили його вартості. На мою думку, якої я ніколи не змінював, тут нема чого заперечувати і нема чого прикрашати. Нам слід змиритися з фактом, що його навіть грецький міф вважає за втручання неминучої долі. Знову-таки цікаво, що викинутий із життя, зате полишений поезії Едіпів комплекс досяг у цій царині повноти свого розвою. О. Ранк в одній сумлінній розвідці довів, що саме Едіпів комплекс поставляє драматичній поезії справжнє багатство мотивів у численних варіаціях, модифікаціях та перелицюваннях — тобто в такому перекрученому вигляді, з яким ми вже знайомі як із наслідком роботи цензури сновидь. Отже, слід визнати існування Едіпового комплексу навіть у тих сновидців, котрі були досить щасливі уникнути в пізнішому віці конфліктів із батьками-матерями; крім того, ми бачимо, що з ним тісно пов’язаний так званий кастраційний комплекс, реакція на приписане батькові сексуальне залякування або стримування ранньоінфантильної сексуальної активності.
Оскільки дотеперішні пошуки привели нас до вивчення психічного життя дитини, ми можемо тепер сподіватися, що походження інших заборонених сновидних бажань, тобто надмірних сексуальних жадань, теж можна пояснити так само. Отже, ми відчуваємо спонуку дослідити й розвиток сексуального життя дитини, і з численних джерел довідуємось при цьому таке: вважати, ніби дитина не має сексуального життя, і припускати, що сексуальність з’являється в дитини у віці статевого дозрівання, коли формуються геніталії, — помилка, яку годі далі обстоювати. Навпаки, дитина з самого малку має багате і наповнене сексуальне життя, що в багатьох аспектах відрізняється від того сексуального життя, яке згодом вважають за нормальне. Те, що в житті дорослих ми називаємо «збоченим», відрізняється від нормального в таких аспектах: по-перше, в нехтуванні міжвидових бар’єрів (прірви між людиною і тваринами); по-друге, в переході бар’єрів, споруджених огидою; по-третє, в переступі інцестуозних бар’єрів (заборона шукати сексуального вдоволення в найближчих кревних родичів); по-четверте, в гомосексуалізмі; по-п’яте, в переносі ролі геніталій на інші органи і частини тіла. З самого початку цих бар’єрів немає, всі вони мало-помалу формуються під час розвитку й виховання. Мала дитина вільна від цих обмежень. Вона не відчуває прірви між людиною і тваринами, зверхність, якою людина відгороджує себе від тварин, формується в дитини лише згодом. Попервах дитина не виявляє огиди до екскрементів і тільки під впливом виховання поволі навчається бридитися ними; дитина не надає ніякого значення різниці між статями і схильна гадати, ніби в обох статей будова геніталій однакова; свої перші сексуальні бажання й цікавість дитина спрямовує на найближчих родичів і на осіб, найлюбіших для неї з інших причин: на батька-матір, на братів і сестер, на няньок; і, нарешті, в дитини виявляється те, що згодом знову проривається на вершині кохання: дитина сподівається втіхи не тільки від статевих органів, а відкриває, що чимало інших частин тіла теж мають таку чутливість і можуть становити джерело такої самої втіхи, тобто відігравати роль геніталій. Отже, дитину можна назвати «поліморфно збоченою», а що в неї наявні лише сліди таких почувань, то це, з одного боку, наслідок їхньої меншої інтенсивності порівнюючи з силою, якої вони набувають у пізнішому віці, а з другого — наслідок виховання, що миттю енергійно згнічує всі сексуальні вияви дитини. Далі це згнічення переходить, так би мовити, в теорію, деякі види сексуальних виявів дитини дорослі воліють не помічати, а інші так хибно витлумачують, що позбавляють їх сексуальної природи, аж поки можна буде заперечити все загалом. Часто ті самі люди спершу в дитячій кімнаті несамовито воюють проти сексуальної зіпсутості дітей, а потім за письмовим столом боронять сексуальну чистоту тих самих дітей. Там, де дітей полишають самих на себе, або ж там, де їх хто розбещує, вони дуже часто демонструють просто-таки разючі вияви збоченої сексуальної активності. Звичайно, дорослі мають слушність, не сприймаючи поважно всі ці «забави» та «пустощі», бо ні моральний, ні звичайний суд не осудять дитини, що не може повною мірою відповідати за свої вчинки, але такі речі все-таки існують, вони мають свою вагу як свідчення природжених конституційних особливостей, а також як причини і сприятливі фактори дальшого розвитку; вони дають нам змогу поглянути на дитяче сексуальне життя, а водночас і на сексуальне життя людини взагалі. Тож якщо за перекрученими сновиддями ми знаходимо збочені пожадання, це лише означає, що і в цій царині сновиддя відступає до інфантильного стану.
Серед цих заборонених жадань на окрему увагу заслуговують бажання інцестуозні, тобто спрямовані на статеві стосунки з батьком-матір’ю і братами та сестрами. Ви знаєте, який жах відчуває — або принаймні вдає, ніби відчуває, — людське суспільство перед такими стосунками, з якою силою воно утверджує спрямовані проти них заборони. Дехто докладав неймовірних зусиль, щоб пояснити цей страх перед інцестом. Одні припускали, ніби як заборона інцесту в психіці проступає передбачений природою засіб збереження виду, бо інбридинг призвів би до виродження; інші натомість заявляли, мовляв, спільне проживання з раннього дитинства сприяло відвертанню сексуальних жадань від найближчих родичів. Якби це й справді було так, то в обох випадках щастило б автоматично уникати інцесту, і тоді незрозуміло, навіщо потрібні суворі заборони, які свідчать радше про існування дуже сильних жадань. Психоаналітичні дослідження недвозначно довели, що інцестуозний вибір об’єкта любові — справді перший і неодмінний, і лише згодом проти нього зароджується опір, причини якого аж ніяк не зумовлені психологією індивіда.
З’ясуймо, що` для розуміння сновидь дало нам заглиблення в дитячу психологію. Ми не тільки побачили, що матеріал забутих дитячих переживань приступний сновиддю, а й пересвідчилися, що психічне життя дитини з усіма його особливостями, егоїзмом, інцестуозним любовним вибором і т. ін. для сновиддя, тобто в неусвідомленому, існує й далі, і сновиддя щоночі повертає нас на ті інфантильні стадії. Такий висновок підтримує твердження, що неусвідомлене в психічному житті — це інфантильне. Неприйнятне для нас враження, ніби людській природі притаманно багато зла, починає слабнути. Це огидне зло — просто початкові, примітивні, інфантильні вияви психічного життя, які справді можна спостерегти в кожної дитини, проте ми почасти не помічаємо цих виявів, бо їхня сила мала, а почасти не сприймаємо їх поважно, бо ж не можна від дитини вимагати високих етичних стандартів. Відступаючи на ці інфантильні стадії, сновиддя створює враження, ніби виявляє притаманне нам зло. Але це враження оманливе, дарма що ми його лякаємось: ми не такі лихі, як можна було б виснувати після інтерпретації наших сновидь.
Якщо лихі пориви наших сновидь — тільки інфантилізм, повернення до початків етичного розвитку, а сновиддя лише знову перетворюють нас у дитину в думках і почуттях, то розумно нітрохи не соромитися цих лихих сновидь. Але розумування — тільки одна частина психічного життя, в душі, крім нього, відбувається ще й чимало іншого, не розумного,
