Вступ до психоаналізу - Зигмунд Фрейд

сестра, брат, чоловік, дружина й т. ін. Нас дуже дивує ця зіпсутість людської натури, і через те ми, звичайно, не схильні без ніяких доказів визнавати правдивість таких результатів тлумачення сновидь. Та, один раз побачивши, що початок цих сновидь слід шукати в минувшині, ми зразу відкриваємо в минулому індивіда період, коли такий егоїзм і такі бажання навіть супроти найближчих людей аж ніяк не видаються незвичайними. Саме дитина в перші роки свого життя (які потім укриває амнезія) часто найрельєфніше виявляє той егоїзм; у неї завжди можна помітити його виразні зародки, або, точніше, залишки. Дитина любить спершу тільки себе і лише згодом навчається любити інших, жертвуючи їм частку свого Я. Навіть осіб, яких, здається, дитина любить від самого початку, вона любить передусім тому, що потребує їх, не може обійтися без них, тобто знову з егоїстичних мотивів. Тільки згодом любов стає незалежна від егоїзму. Отже, правда: любити навчаються через егоїзм.

У цьому аспекті повчально порівняти ставлення дитини до своїх братів і сестер з її ставленням до батька-матері. Мала дитина не конче любить своїх братів і сестер, а часто вочевидь їх не любить. Немає сумніву, вона ненавидить їх як своїх конкурентів, і відомо, що такі почуття, не згасаючи, часто тривають довгі роки аж до періоду статевого дозрівання, а то й до пізнішого віку. Досить часто вони поступаються ніжним почуттям, — чи, радше, ховаються під ними, — але неприязне ставлення в переважній більшості випадків нібито з’являється раніше. Найліпше це спостерігати на дітях віком від двох з половиною до чотирьох-п’ятьох років, коли в них з’являється новий брат чи сестра. Здебільшого їх приймають вельми нелюб’язно. Вислови «Я його не хочу, нехай лелека забере його назад» дуже поширені. Тож дитина користається кожною нагодою, щоб скривдити прибульця, намагається навіть зашкодити йому, а іноді трапляються справжні замахи. Якщо вікова різниця менша, то, коли в дитини остаточно пробуджується психічне життя, вона вже бачить біля себе конкурента і пристосовується до ситуації. Коли ж вікова різниця більша, нова дитина з самого початку може пробудити певні симпатії як цікавий об’єкт, як своєрідна жива лялька, а коли та різниця сягає вісьмох і більше років, вступають у гру, надто в дівчат, дбайливі материнські почуття. Але, по правді, відкриваючи в сновидді бажання заподіяти смерть сестрі чи братові, ми рідко коли дивуємось, бо без труднощів добачаємо його взірець у ранньому дитячому віці, а досить часто — і в пізнішому, якщо діти й далі житимуть разом.

Мабуть, немає жодної дитячої кімнати, де не виникало б гострих конфліктів між дітьми, які живуть у ній. А мотиви сварок — суперництво за батьківську й материнську любов, за власність, що належить їм усім, за життєвий простір. Ворожі почуття виникають і до старших, і до молодших братів і сестер. Здається, Бернард Шоу сказав: «Якщо молода англійська дама й ненавидить когось дужче за матір, так це старшу сестру».[28]. У цій фразі є щось таке, що нас приголомшує. Ми були змушені визнати, що між сестрами і братами існують ненависть і конкуренція, але як може чуття ненависті втрутитись у взаємини доньки й матері, батьків і дітей?

Немає жодного сумніву, що з погляду навіть самої дитини ці взаємини видаються задовільними. Цього вимагають і наші сподівання: нас набагато дужче вражає, що немає любові між батьками-матерями і дітьми, ніж коли її немає між братами і сестрами. Ми, так би мовити, освятили цю першу любов, натомість другу лишили профанам. І все ж повсякденні спостереження переконують нас, що почуття, які існують між батьками-матерями і дорослими дітьми, дуже часто не досягають визначеного суспільством ідеалу і чимало взаємної ворожості лежить у душі наготові, стримуючись від вибуху лише повагою та любов’ю до батька-матері. Мотиви такої ворожості добре відомі, і в них помітна тенденція відокремлювати осіб однієї статі: дочку від матері, батька від сина. Донька вбачає в матері авторитет, який обмежує її волю, бо його завдання полягає в тому, щоб змусити доньку, як вимагає суспільство, відмовитись від сексуальної свободи; в окремих випадках навіть бачить у матері конкурентку, яку годі усунути. Ці стосунки в ще виразнішій формі проступають між батьком і сином. Батько для сина — справжнє втілення соціального примусу, якому він так неохоче кориться; батько заступає синові шлях до утвердження власної волі, до передчасних сексуальних насолод і, якщо є спільне родинне майно, не дає користуватися ним. Нестерпне чекання батькової смерті у випадку спадкоємців трону часом сягає справжньої трагічної величі. Не такими напруженими видаються взаємини батька і доньки, матері й сина. Стосунки матері й сина — найчистіший приклад незмінної любові, не скаламученої жодними егоїстичними міркуваннями.

Навіщо я розповідаю про ці, такі банальні й загальновідомі речі? Бо людям вочевидь притаманна схильність заперечувати їхнє значення в житті і вдавати, ніби ідеалу, якого вимагає суспільство, досягають набагато частіше, ніж насправді. Проте ліпше, щоб правду казала психологія, ніж полишати це завдання цинікам. Але таке заперечення трапляється лише в реальному житті. Художній творчості і драматичному мистецтву цілком вільно використовувати мотиви, що стоять на заваді тим ідеалам.

Тож нема чого дивуватись, коли у великої кількості людей сновиддя виявляє бажання заподіяти смерть батькові-матері, а надто особі, що належить до однієї статі з сновидцем. Можна припустити, що таке бажання властиве людині й тоді, коли вона не спить, і часом воно навіть існує в свідомості, якщо може прикритись яким-небудь іншим мотивом, наприклад, як-от у випадку з нашим сновидцем у третьому прикладі, спочуттям до даремних батькових страждань. У взаєминах дуже рідко панує сама ворожість, набагато частіше вона поступається ніжним почуттям, які її зрештою притлумлюють, і змушена чекати, аж поки сновиддя подасть її, так би мовити, окремо. Те, що в сновидді вна­слідок такого виокремлення видається надміру великим, знову набирає звичайних розмірів, коли після тлумачення пов’язати його з життям сновидця загалом (Г. Сакс). Проте це сновидне бажання ми знаходимо й там, де в житті для нього не було ніяких підстав і де дорослий, коли не спить, ніколи б не признався в його існуванні. А причина тут полягає в тому, що найглибший і найпоширеніший мотив відчуження, надто між особами однієї статі, виявляється вже в ранньому дитинстві.

Я маю на увазі суперництво за любов, у якому виразно проступають сексуальні риси. В сина, коли він іще маленька дитина, починає розвиватись особлива ніжність до матері, яку він вважає за свою власність, а в батькові син починає вбачати суперника, що заперечує його право абсолютної власності; так само й мала донька вбачає в матері особу, що перешкоджає її ніжним взаєминам із батьком і займає місце, яке нібито цілком могла б посідати й вона. Спостереження свідчать, що такі почуття зароджуються в дуже ранньому віці, і ми характеризуємо їх як Едіпів комплекс, оскільки у міфі про Едіпа обидва крайні вияви бажань, зумовлених ситуацією сина, — вбити батька і взяти за дружину рідну матір — здійснюються в лише трохи зміненій формі. Я не стверджую, ніби Едіпів комплекс вичерпує всі можливі стосунки, які існують між дітьми і батьками-матерями: вони можуть виявитись набагато складнішими. Едіпів комплекс може мати більший або менший ступінь розвитку, може навіть зазнати інверсії, але цей комплекс — неодмінний і дуже важливий чинник психічного життя дитини, тож існує радше небезпека недооцінити, ніж переоцінити його вплив на ті психічні процеси, які на нього спираються. Крім того, самі батьки-матері