Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити - Дейл Карнегі
Невдовзі я дізналася, що мій чоловік, капітан третього рангу Роберт Релей Єйтс, живий. Я намагалася підбадьорити жінок, які нічого не знали про своїх чоловіків. Я співчувала вдовам, яких було чимало. Адже загалом тоді загинуло 2117 офіцерів і рядових флоту та морської піхоти, а 960 вважалися зниклими безвісти.
Спочатку я відповідала на дзвінки, лежачи в ліжку. Потім я робила це сидячи. Врешті-решт мене настільки захопила і зворушила ця справа, що я, забувши про свою хворобу, пересіла з ліжка за письмовий стіл. Завдяки турботі про тих, хто зазнав більшого лиха, я забула про свою недугу. Відтоді до ліжка я вкладалася тільки поспати. Зараз я розумію, що якби японці тоді не завдали удару по Перл-Харбору, то я на все життя залишилася б інвалідом. Я добре почувалася в ліжку. Мене доглядали і обслуговували, тож підсвідомо я втрачала жагу до життя і здатність боротися за своє одужання.
Атака на Перл-Харбор була однією з найжахливіших трагедій в американській історії, але особисто для мене вона стала найзнаменнішою у житті подією. Вона надала мені сил, про які я вже навіть і не мріяла. Я відволіклася від власних проблем і зосередилася на нещастях інших людей. Завдяки цьому моє життя набуло глибокого і значущого сенсу. У мене вже не було часу думати і піклуватися про себе».
Третина людей, які звертаються до психіатрів по допомогу, можливо, вилікувалися б самостійно, якби вчинили так, як Маргарет Єйтс, котра спрямувала свої зусилля на те, щоб допомагати ближнім. Гадаєте, це моя ідея? Ні. Аналогічні думки висловлював Карл Юнг, а він розумівся на цих питаннях. Юнг писав: «Близько третини моїх пацієнтів страждають на неврози, які не мають клінічної картини. Причиною хвороб є безглуздість і нікчемність їхнього життя». Іншими словами, вони чекають, поки хтось «підвезе їх», але охочих не видно, і життя спливає марно. Тому вони квапляться до психіатра, нарікаючи на своє обмежене, безглузде і нікчемне життя. Запізнившись на корабель, вони стоять на пристані, винуватять усіх, крім себе, і вимагають, щоб весь світ потурав їхнім ексцентричним бажанням.
Можливо, ви зараз кажете собі: «Ну то й що? Ці історії не справили на мене жодного враження. Якби я опинився у Перл-Харборі, то вчинив би так само, як Маргарет Тейлор Єйтс. Але у мене зовсім інша ситуація: моє життя буденне й одноманітне. У мене нудна робота, на яку я витрачаю вісім годин на день. Нічого драматичного в моєму житті не відбувається. Яку ж допомогу я можу надати іншим? І, власне кажучи, чому я маю це робити? Яка мені від цього користь?»
Це цілком обґрунтоване питання. Я спробую відповісти на нього. Хоч яке одноманітне ваше життя, та ви щодня зустрічаєте якихось людей. Як ви до них ставитеся? Мовчки проминаєте їх чи намагаєтеся збагнути, що їх турбує? Що ви, приміром, думаєте про листоношу, який долає щороку сотні миль, доставляючи пошту? Ви хоч раз поцікавилися, де він живе, чи одружений, чи є у нього діти? Запитали, чи болять йому ноги від безперервного ходіння, і чи не набридла йому ця робота?
А що вам відомо про пекаря, газетяра, чистильника взуття на розі вулиці? Адже вони теж люди, і кожен з них має свої проблеми, мрії, амбіції. Вони теж шукають нагоду поділитися ними, але чи дозволяли ви їм це зробити? Чи виявляли ви щиру зацікавленість ними або їхнім життям? Саме це я і маю на увазі. Вам не треба бути Флоренс Найтінгейл або соціальним реформатором, щоб покращити світ — ваш власний світ. Ви можете зробити це вже завтра вранці, зустрівшись із людьми!
Яка вам від цього користь? Ваше життя стане значно щасливішим! Ви будете більш задоволені й пишатиметеся собою! Аристотель називав таке ставлення до життя «освіченим егоїзмом». Заратустра сказав: «Робити добро іншим — не обов'язок, а радість, оскільки це покращує ваше здоров'я і дає щастя». Бенджамін Франклін резюмував цю думку дуже стисло: «Роблячи добро іншим, ви насамперед робите добро собі».
«На мою думку, — писав Генрі С. Лінк, директор Центру психології в Нью-Йорку, — жодне відкриття сучасної психології не є таким важливим, як наукове обґрунтування необхідності самопожертви або самодисципліни для самореалізації і щастя».
Турбота про інших не лише позбавить вас хвилювань через власні проблеми; завдяки їй ви знайдете безліч друзів і отримаєте втіху від життя. В який спосіб? Одного разу я запитав про це професора Вільяма Лайона Фелпса з Єльського університету. І ось що він мені відповів.
«Кожного разу, завітавши до готелю, перукарні або магазину, я обов'язково кажу якісь приємні слова усім, кого там зустрічаю. Я намагаюся кожному сказати щось таке, що б підкреслило його індивідуальність, а не висловлюю свої думки загальними фразами. Інколи я роблю компліменти дівчині, яка допомагає мені вибрати товар у магазині. Я висловлюю своє захоплення її чарівними очима або пишним волоссям. Я запитую перукаря, чи не втомлюється він весь день стояти на ногах? Крім того, я цікавлюся, чому він став перукарем, як довго він працює за фахом і скільки клієнтів обслужив. Я допомагаю йому порахувати їх. Я помітив, що щира зацікавленість співбесідником примушує його сяяти від щастя. Часто я тисну руку носильнику, який приніс мої валізи в номер. Це надихає його і заряджає енергією на весь день. Одного спекотного літнього дня я зайшов пообідати у вагон-ресторан залізничної компанії New Haven. У ресторані було повно людей, і він скидався на розжарену піч. Відвідувачів там обслуговували вкрай неспішно. Коли врешті я отримав меню, то сказав офіціантові: „Вашим кухарям, мабуть, сьогодні непереливки“. У відповідь офіціант вигукнув: „Боже милий! Відвідувачі постійно нарікають на нашу їжу! (Я вирішив, що він вкрай розлючений.) Вони день у день скаржаться на повільне обслуговування, спеку і високі ціни. Я слухаю все це вже дев’ятнадцять років... (здається, зараз я почую сумну історію про те, як йому не пощастило з роботою!) ...і ви — перший і, треба сказати, єдиний, хто поспівчував кухарям, що працюють біля розпеченої плити. Я молитиму Господа, щоб у нас було якомога більше таких відвідувачів, як ви!“.
Офіціант був приголомшений тим, що я побачив у чорношкірих хлопцях-кухарях людей, а не гвинтики величезного механізму залізничної компанії. Всі хочуть, — продовжував професор Фелпс, — щоб на них