Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити - Дейл Карнегі
Гарі Емерсон Фосдік у своїй книзі «Здатність бачити суть» писав: «У скандинавів є приказка, яку більшості з нас слід було б обрати гаслом свого життя: „Північний вітер створив вікінгів“». Хто сказав, що безтурботне й радісне життя, позбавлене труднощів і клопоту, саме робить людей гарними чи щасливими? Навпаки, люди, що звикли жаліти себе, залюбки робитимуть це, зручно вмостившись на м’яких подушках. Але за всіх часів існування людства було так, що найбільший успіх і щастя припадали на долю тих, хто за будь-яких обставин — сприятливих, несприятливих або нейтральних — міг узяти на себе відповідальність. Тому я повторюю, що «вікінгів створив північний вітер».
Припустімо, ми настільки зневірилися у власних силах, що втратили останню надію перетворити коли-небудь наші лимони на лимонад. Проте навіть у цій ситуації існує дві причини, чому ми все ж таки повинні спробувати це зробити. Дві причини, що дають нам можливість здобути жадане й нічого при цьому не втратити.
Причина перша: ми можемо досягти успіху.
Причина друга: навіть якщо ми його не досягнемо, вже сама спроба перетворити наші мінуси на плюси примусить нас дивитися вперед, а не озиратися назад; витіснить наші негативні думки позитивними; вивільнить нашу творчу енергію. Занурившись у справи, ми не матимемо ні часу, ні бажання шкодувати за тим, чого вже не повернеш.
Одного разу в Парижі під час концерту у скрипки відомого скрипаля Оле Булля раптом лопнула струна. Але він дограв мелодію до кінця на трьох струнах. «Таке життя, — каже Генрі Емерсон Фосдік. — Воно змушує вас грати на трьох струнах, коли четверта виходить із ладу».
Так, це життя. Це навіть більше, ніж життя, — це життя переможне! Якби у мене була така можливість, то я б в усіх школах повісив бронзові таблички із викарбуваними на них словами Вільяма Боліто:
Найважливіше в житті полягає не в тому, щоб максимально використовувати свої досягнення. Це здатен зробити будь-який дурень. Найважливіше полягає в тому, щоб отримувати користь зі своїх втрат. Це потребує розуму. У цьому і полягає різниця між мудрецем і дурнем.
Отже, щоб сформувати у себе таке ставлення до життя, яке забезпечить вам душевний спокій і допоможе почуватися щасливими, дотримуйтеся Правила 6.
Коли вам дістається лимон, спробуйте зробити з нього лимонад.
Розділ 18
Як позбутися меланхолії за два тижні
оли я розпочав роботу над цією книгою, то вирішив оголосити конкурс на найбільш повчальне автобіографічне оповідання на тему: «Як я подолав неспокій». Я запропонував за нього премію у двісті доларів.До складу журі я запросив трьох чоловік: Едді Ріккенбаккера, президента компанії Eastern Air Lines, Стюарта Макклелланда, директора Меморіального музею Лінкольна, і X. В. Калтенборна, політичного радіокоментатора. Проте серед інших творів були дві настільки гарні розповіді, що члени журі так і не змогли визначитися, яка ж із них краща, тож ми поділили винагороду між двома авторами. Я наведу тут одне з цих оповідань, автор якого — С. Р. Бертон (працює в компанії Whizzer, яка продає автомобілі, у Спрінгфілді, штат Міссурі).
«Я залишився без мами, коли мені було дев'ять років, а в дванадцять років я втратив батька. Мій батько загинув, а мати одного дня просто пішла з дому, й відтоді я її ніколи не бачив. Я більше не бачив і двох своїх маленьких сестричок, яких вона взяла з собою. І лише за сім років я одержав від неї листа. Мій батько трагічно загинув три роки потому, як пішла мама. Він придбав разом із партнером невеличкий ресторанчик у маленькому містечку в штаті Міссурі, та поки батько був у відрядженні, його партнер продав ресторан і втік із готівкою. Один із друзів надіслав батькові телеграму, щоб той швидше повертався додому. Батько дуже поспішав і загинув в автомобільній катастрофі в місті Салінасі, штат Канзас. Батько мав двох сестер. Вони були вбогі, старі й недужі, та все ж таки взяли до себе трьох дітей із нашої сім'ї. Лише я і мій молодший брат виявилися зайвими. Нами опікувалася міська влада. Ми дуже боялися, що до нас будуть ставитись як до сиріт. Незабаром так і сталося. Якийсь час я жив в одній бідній родині. Але часи були скрутні, й вони не змогли утримувати мене. Потім я жив на фермі у подружжя Лофтін. Їхня ферма знаходилася за одинадцять миль від міста. Містерові Лофтіну було сімдесят років, він хворів на оперізуючий лишай і був прикутий до ліжка. Він дозволив мені жити в його будинку, якщо тільки я не брехатиму, не крастиму і не бешкетуватиму. Це стало моєю Біблією. Я дотримувався цих трьох заповідей.
Я пішов у школу, але вже за тиждень відмовився туди йти і, залишившись удома, плакав як маленька дитина. У школі діти дражнили мене „сирітським виродком“ і кепкували з мого довгого носа. Я дуже близько до серця сприймав їхні знущання, і мені весь час кортіло побитися з ними. Але містер Лофтін сказав мені: „Завжди пам'ятай, що відмова від боротьби вимагає більшої мужності і шляхетності, ніж відсіч супротивнику, який накинувся на тебе“. Я весь час уникав бійки, аж мій однокласник жбурнув курячий послід мені в обличчя. Я добряче натовк йому пику, після чого у мене з'явилися двоє друзів. Вони сказали, що мій кривдник на це заслужив.
Місіс Лофтін подарувала мені нового капелюха, яким я дуже пишався. Якось одна старшокласниця зірвала його з мене і наповнила водою. Капелюха було геть зіпсовано. Свій вчинок вона пояснила так: „Я хотіла намочити твого мідного лоба, щоб твої курячі мізки не засмажились“.
У школі я ніколи не плакав, але, повернувшись додому, ридма ридав. І тоді місіс Лофтін дала мені пораду, яка позбавила мене усіх тривог і неспокоїв та перетворила моїх ворогів на друзів. Вона сказала: „Ральфе, вони не чіпатимуть тебе і не дражнитимуть „сирітським виродком“, якщо ти виявиш до них цікавість і спробуєш зробити їм щось корисне і приємне“. Я так і вчинив. Я наполегливо вчився і незабаром став найкращим учнем у класі. Але мені ніхто не заздрив, бо я всім намагався допомагати.
Комусь я допомагав писати твори і перекази. За когось писав виступи. Одному хлопцеві соромно було зізнатися батькам, що я допомагаю йому робити домашні завдання. Тому він казав своїй матері,
