Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років - Віктор Миколайович Горобець
Хмельницький, як пам'ятаємо, від початку негативно сприйняв перспективи війни царя зі Шведським королівством. Ще перед Віленським з'їздом гетьман у листі до київського воєводи Андрія Бутурліна з тривогою зазначав: «Чули ми, військові люди й. ц. в. й з шведами вже задор учинили — бозна, як то воно далі піде». Більше того, він прямо попереджав про наміри українського керівництва проводити власний зовнішньополітичний курс: «Ми, вважаючи незручним в таких обставинах роздражнювати на себе всіх сусідів, волимо мати собі за приятелів, ніж за неприятелів». І справді, загроза зовнішньополітичної ізоляції Війська Запорозького та ігнорування Москвою позиції Чигирина щодо напрямів міжнародної політики стимулюють гетьманський уряд скоригувати свій курс. І вже в жовтні 1656 р. гетьман підписує договір про дружбу з представниками трансільванського князя, що конституював встановлення військово-політичного союзу між двома державами, у відповідності з умовами якого сторони зобов'язувалися: надавати одна одній військову допомогу; завчасно повідомляти в разі потреби про агресивні наміри третьої сторони; виявляти неприязнь до держав, вороже налаштованих до союзника; таємно не порушувати умов договору.
Крім так званої ассекурації, яка проголошувала загальні засади функціонування союзу, Дьєрдь II Ракоці намагався нав'язати українській стороні ще й так звані кондиції, які деталізували зміст угоди. Але проблема полягала в тому, що запропоновані угорцями умови ставили Військо Запорозьке в залежне від трансільванського князя становище. Спроба нав'язання кондицій зустріла різко негативну оцінку з боку гетьманського уряду Богдана Хмельницького.
Загалом варто зауважити, що шлях до формалізації союзницьких стосунків Гетьманату з Трансільванським князівством був дуже й дуже непростим. Адже, хоч сторони й об'єднувало бажання спільно воювати з Яном II Казимиром (щоправда, переслідуючи при цьому різні завдання й цілі), але було чимало й роз'єднуючих чинників. Передусім налагодженню рівноправних союзницьких стосунків заважала надмірна честолюбність князя Дьєрдя II Ракоці. Незважаючи на очевидну мілітарну перевагу Війська Запорозького над Трансільванською державою, князь волів трактувати гетьмана Хмельницького не як рівного собі володаря, а як залежного від себе правителя. Дьєрдь II Ракоці, характеризуючи устрій козацької України й порівнюючи його з устроєм Трансільванії, звертав увагу на те, що «ми є абсолютний володар — ніщо, крім смерті, не може змінити нашого становища, і правимо ми персонально. У них же справа стоїть інакше: збереження гетьманства або зміна його залежить від доброї волі підвладних, і гетьман не має персональної влади». І вже на цій підставі він вважав себе таким правителем, що стоїть на щабель вище за значно могутнішого у військовому відношенні Богдана Хмельницького.
Цікаво, що на невідповідність декларованих трансільванським правителем політичних претензій щодо України та реального стану справ звертали увагу іноземні спостерігачі, які справедливо зауважували, що за своєю військовою потугою Ракоці може зрівнятися хіба що з деякими впливовими козацькими полковниками, але аж ніяк не із самим гетьманом...
Окрім різного роду церемоніальних непорозумінь, серйозним каменем спотикання виступали й територіальні претензії трансільванського князя на землі Галичини, які Хмельницький сприймав як сферу свого впливу і, навіть більше, потенційний територіальний набуток козацької України. Суттєво ускладнювала становище української сторони на переговорах щодо майбутнього західноукраїнських земель та обставина, що шведський король, будучи зацікавлений у посиленні позицій протестантських правителів у Європі, підтримував саме територіальні претензії кальвініста Ракоці, ігноруючи прагнення свого потенційного союзника Хмельницького. Аби схилити Дьєрдя II Ракоці до антипольського воєнного союзу, шведський король погодився передати йому Белзьке та Руське воєводства, частину Поділля, а також Перемиську та Сянокську землі, на які претендувало керівництво Війська Запорозького. Передбачаючи негативну реакцію Хмельницького на ці домовленості, Карл X Ґустав доручив своєму послові Ґотару Велінґові якимось чином пом'якшити невдоволення козацької старшини від передачі трансільванському князеві Червоної Русі, населення якої сповідувало «грецьку віру».
Знаючи про такі серйозні територіальні запити трансільванського князя та їхню підтримку з боку шведського монарха, Богдан Хмельницький проігнорував прислані в першій половині 1656 р. пропозиції Карла X Ґустава щодо укладення шведсько-українського союзу, натомість запропонувавши зачекати з вирішенням справи, «доки засвітить бажане літо».
Гетьман, будучи досвідченим дипломатом, розумів, що інколи найбільше, що може зробити корисного державний діяч для своєї країни, так це... нічого не робити. Вступ у війну проти Швеції Російської держави, що з дня на день мав стати реальністю, неминуче мусив був вплинути на позицію шведського короля. І так воно, власне, і сталося. В умовах воєнного протистояння з Москвою на переговорах з представниками гетьмана Хмельницького шведське керівництво стає значно поступливішим. Це можна пояснити інтересом шведів укласти військово-політичний союз із козаками. Скажімо, уже в травні 1656 р. Карл X Ґустав писав Хмельницькому, що виникли нові обставини: «Порушивши заприсяжену угоду, без усяких приводів, великий московський цар з Лівонії спрямував проти нас військо». Тому Карл X Ґустав пропонував якнайшвидше надіслати повноважних послів оформити приязнь. У звіті державній раді 17 липня 1656 р. король категорично заявив: «Що стосується козаків, то ми маємо намір спробувати їх з московітами роз'єднати, чим би була досягнута для нас вигода».
Перший план поділу Речі Посполитої та участь у ньому України
Тим часом ще 11 серпня 1656 р. розпочалися шведсько-трансільванські переговори про воєнно-політичну співпрацю. Тривали перемовини понад три місяці й завершилися 6 грудня укладенням Раднотського договору. Завважмо, що договір виходив за межі звичайної двосторонньої угоди, бо передбачав принципову зміну конфігурації політичних сил Центрально-Східної Європи. Згідно з досягнутими домовленостями сторін, Річ Посполита як суб'єкт міжнародної політики мала перестати існувати. Насамперед остаточно відійти в історію мала Люблінська унія 1569 р., що завершила об'єднавчий процес між Короною Польською та Великим князівством Литовським. Останнє мало продовжувати свій історичний шлях як окреме державне утворення, а ось землі Корони Польської підпадали під владу раднотських союзників. Зокрема, Карл X Ґустав мав отримати Пруссію, Куяви, північну частину Мазовії, Жмудь, Інфляндію та Курляндію. Курфюрст Бранденбурзького маркграфства Фрідріх Вільгельм І отримував Великопольщу. За литовським князем Богуславом Радзивіллом «зарезервувалось» Новогрудське воєводство. За українським гетьманом закріплювалися Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства. А під владу трансільванського князя мали перейти решта коронних земель,