Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років - Віктор Миколайович Горобець

Діяльність Нечая в Білорусі, зрозуміло, викликає неабияку тривогу в Москві. Особливе роздратування царського уряду спричинила заява козацького полковника щодо його «пановання» в Білій Русі. При перекладі «з білоруского письма» фразу було трансформовано в «государствование», і Москва розцінила таку лексему як виклик владі царя, адже «на всей Великой и Малой и Белой Руси, — як було сказано в грамоті Олексія Михайловича, — по милости Божей государствуем и пишимся государем мы, великий государ».

Тим часом ситуація в Білорусі об'єктивно сприяла зміцненню тут симпатій до козацтва. Справа в тому, що вже на початку бойових операцій у Білорусі, 30 липня 1654 р. цар законодавчо санкціонував переведення захоплених на Литовсько-Білоруському фронті полонених у підданство до російських поміщиків. Роком пізніше патріарх Московський Никон писав про намір царя поселити на своїх обезлюднених ще в так звану Смуту російських землях аж 300 тисяч полонених білорусів. І справді узаконене полювання на людей у Білорусі в цей час набрало таких неймовірних масштабів, що, скажімо, один тільки воєвода Роман Бабарикін у містечку Білому (до слова, розташованому не на католицькій чи уніатській, а на переважно православній Смоленщині!) взяв «с посаду к себе неволею ж семей з двадцать, а проголовно будет с женами и з детьми блиско за двести человек». Жвава торгівля живим товаром сприяла формуванню певного прейскуранта цін. Так, згідно з інформацією історичних джерел, вартість захопленого царськими ратниками білоруського селянина чи міщанина коливалася від 3 до 5 рублів.

Жорсткий окупаційний режим російських військ у Білорусі, насильницьке переселення місцевих селян і ремісників до Росії, примусові реквізиції та розорення господарства краю викликали тут поширення антимосковських настроїв, активізацію партизанського руху (його учасників воєводи називали «шишами», «ворогами», «изменниками»).

Незважаючи на тиск з боку Москви, з початком 1657 р. білоруський полковник мобілізує всі наявні в нього сили на взяття фортеці Старий Бихов, яка впродовж двох років успішно відбивала наступ як військ наказного гетьмана Івана Золотаренка, так і царських воєвод. Після чергового безуспішного штурму та одинадцяти тижнів облоги російськими військами на чолі з воєводою Хованським Нечай надійно перекриває комунікації противникові, чим врешті-решт змушує захисників Старого Бихова капітулювати.

Тринадцятого березня Хмельницький з неприхованою радістю сповістив Москву про цей тріумф свого полковника. Прагнучи хоч якось пом'якшити негативне враження московського керівництва від цієї звістки, гетьман не втомлювався наголошувати, що жителі міста «присягнули на ім'я Вашої Царської Величності піддалися», щоправда тут же уточнював, що биховляни мають усе ж залишитися при Війську Запорозькім... А тим часом, окрилений успіхом під Старим Биховом, Нечай ще більше активізує свою діяльність. Наступник могильовського воєводи Хованського Іван Бутурлін, якого відкликали з Білорусі — скоріше за все, через прорахунки при штурмі та облозі Старого Бихова, що й принесло успіх українському війську, — доносив у ставку Олексія Михайловича про нові прояви самоуправства з боку козацького полковника: він, мовляв, зганяє царські залоги, ставлячи натомість козацькі; його сотники записують — часто навіть силоміць — білоруських селян у козаки, чим завдають немалих збитків місцевій шляхті, яка склала присягу російському монархові; Нечай хоче, на противагу Могильову, який має царське підданство, заснувати козацький Новий Могильов у Лупулові. Крім того, Бутурлін доносив, що полковник вимагає від нього вивести свою залогу з Дашкова, погрожуючи, що інакше розгромить царських людей і битиметься з ними як із ворожою стороною.

Щоб зміцнити позиції російської адміністрації в Білорусі, уряд Олексія Михайловича призначає воєводою до Борисова боярина Василя Борисовича Шереметьєва. Досі в більшості білоруських і литовських міст, за винятком Вітебська, Полоцька та Вільно, воєводами були другорядні особи. Призначення впливового царського сановника воєводою на Білорусі мало на меті підняти авторитет царської адміністрації та продемонструвати серйозність намірів Москви щодо цього регіону. А крім того, Шереметьєв славився неабиякою брутальністю. Прибувши на нове місце служби, він відразу ж направив Нечаю вимогу заборонити сотникам заходити в шляхетські маєтки, а місцевих селян записувати в козацьке товариство. Крім того, наполягав на негайному виведенні козацьких залог із Борисовського, Шкловського, Могильовського, Оршанського та Мінського повітів «в указанное место, где им указано быть». Коли ж полковник відмовився виконувати ультиматум воєводи, покликаючись на те, що козацькі залоги розміщені в цих повітах не для боротьби з російськими ратними людьми, «но для воровання ляховського... которые крестьян до конца разорили», то Шереметьєв висунув новий, дуже «вагомий» аргумент — артилерію. Із листа Нечая від 27 серпня 1657 р. довідуємось, що той «з арматою на мести и деревни, где козаки своє наместье мают, кажет наезджати, козаков имеют и иних и вяземе держат, а иних невест девает, где в домах козацких берет».

Борисовського воєводу наслідують інші представники царської адміністрації в Білорусі: вони силою віднімають у полковника волості, у яких перебував його полк, козаків виганяють із їхніх помешкань і «подданья из их, як из мужиков, требуют, до того чюприны режут, кнутами бьют, грабят». Павло Тетеря, який у серпні 1657 р. перебував на чолі посольства в Москві, повернувшись в Україну, доповідав старшині про наміри царського уряду вивести козацьку залогу зі стратегічно важливого Старого Бихова, розмістивши на їхньому місці царських ратних людей.

Тобто все вказувало на те, що Москва не бажала миритись із розширенням території Гетьманату за рахунок білоруських земель і була готова вдатися до найрадикальніших заходів, аби змусити Чигирин піти на поступки в цьому питанні.

«А царська де величність над ним, гетьманом, і над усім Військом Запорозьким вчинив був немилосердя своє»

Незалежна політика Богдана Хмельницького на зовнішньополітичній арені, як і його роль у білоруському конфлікті, викликала не просто негативну реакцію московського керівництва, а дратувала його неймовірно. Щоб усвідомити серйозність ситуації, треба враховувати, що уряд Олексія Михайловича розглядав норми договору 1654 р. як передумову для тіснішої інтеграції України в Московську державу. Тож проявлене керівництвом Гетьманату бажання анулювати й ті нібито незначні обмеження козацького суверенітету провокувало Москву на кроки у відповідь.

Лише за першу половину 1657 р. в Україні побувало п'ять посольств, очолюваних впливовими царськими сановниками — думним дяком Аврамом Лопухіним, стольником Василем Кікіним, окольничим Федором Бутурліним, стрілецьким головою Артамоном Матвєєвим і царським дворянином Іваном Желябужським. Посольські накази та інші офіційні документи, дотичні до їхніх дипломатичних місій, засвідчили кардинальну зміну тональності політики офіційної Москви у взаєминах із Військом Запорозьким. Уже наказ стольникові Василеві Кікіну, відрядженому в Україну в лютому 1657 р., доводить, на думку М. Грушевського, що уряд Олексія Михайловича