Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років - Віктор Миколайович Горобець
Загалом же в ході кампанії, за визнанням воєводи Тишкевича (можливо, дещо перебільшеного), лише в межиріччі Південного Бугу та Дністра було знищено 270 міст і сіл, понад 200 тисяч осіб забрано в ясир. Нічого подібно ані перед тим, ані після того Україна не знала.
«Доки козацька шабля зайшла, доти також мусить бути й козацьке панування».
Українська перспектива в світлі шведського Потопу Речі Посполитої
На весну 1655 р. розклад сил у Центрально-Східній Європі почав кардинально змінюватися. Важливі зрушення були зумовлені передусім військово-політичною активізацією Шведського королівства, на чолі якого став молодий та амбітний Карл X Ґустав. Король, який лише щойно перед тим вступив на шведський трон, оголосив війну польському королеві, і ця війна відразу ж прославила його як великого полководця.
У битві, що відбулася 15 липня 1655 р. під Уйсьцем, велико-польське посполите рушення не зуміло втримати навальний шведський наступ і після п'ятигодинного бою капітулювало. Причому умови капітуляції включали в себе не лише військові аспекти справи, а й політичні, великопольська шляхта визнавала зверхність шведського короля над Познанським і Калішським воєводствами. Підписана великополянами уйсьцька капітуляція відразу ж витворила в Речі Посполитій принципово нову політичну реальність. Отож, коли за кілька днів новина про уйсьцькі події донеслася до Варшави, королівський двір у паніці не знав, що й чинити. Найбільше, що вдалося за таких умов вигадати, так це звернутися за допомогою до Відня. Причому відплатою Габсбургам за допомогу мала стати... польська королівська корона, щоправда, вже після смерті бездітного Яна II Казимира.
На початку серпня король залишив Варшаву і на чолі 12-тисячного війська пішов далі в глиб своєї держави, а король шведський 8 вересня 1655 р. без бою зайняв столицю Корони Польської — Варшаву. Трохи менше ніж за тиждень, 16 вересня, відбулася битва під Жарновом. Після прибуття до табору Яна II Казимира шляхетського ополчення з Малої Польщі за кількісними показниками сили сторін стали приблизно рівними. На боці Карла X Ґустава була солідна перевага в артилерії, а також у загальному моральному стані війська, що за всю кампанію на польських землях жодного разу так і не відчуло гіркоти поразки. Переваги супротивника коронне командування спробувало компенсувати несподіваною стрімкою атакою. Утім рясний вогонь шведської артилерії зупинив польський наступ. А кинута в слушний момент в бій Карлом X Ґуставом шведська кіннота змусила супротивника до відступу. Відступу, що дуже скоро став набирати для Речі Посполитої фатального характеру. Лише потужна злива, що пролилася в цей час над Жарновом, порятувала коронне військо і шляхетського ополчення Речі Посполитої від цілковитого знищення. Вирватися на волю вдалося лише частині військ, яка і супроводила вкотре побитого короля до Кракова. Решта жовнірства визнала зверхність над собою короля Карла X Ґустава. Учасники шляхетського ополчення після принесення присяги шведському монарху були відпущені шведами по домівках, а найпідготовленіші жовніри регулярного війська — завербовані на службу до шведського короля.
Спочатку Ян II Казимир мав намір до останнього боронити Краків — давню королівську столицю, місце, де покоївся прах усіх польських монархів. Проте плани невдовзі змінилися: оборону давньої столиці Корони Польської було доручено коронному обозному Стефану Чарнецькому, а тим часом Ян II Казимир у супроводі королеви й сенаторів залишив межі своєї держави та попрямував до Сілезії (Шльонська) — теренів, що перебували під владою імператора Священної Римської імперії німецької нації. Зрозуміло, що після від'їзду короля з власної держави моральних дух його підданих загалом і жовнірства зокрема впав ще більше. Отож, коли шведська армія підійшла під стіни Кракова, відразу розпочалися розмови про капітуляцію краківського гарнізону. Після падіння Кракова в давній польській столиці символічно присягу вірності перед Карлом X Ґуставом склали представники семи коронних воєводств, у тому числі й Київського, Волинського, Руського. За деякий час ряди перебіжчиків до шведського табору поповнили коронні жовніри на чолі з польним гетьманом Станіславом Лянцкоронським. А 28 жовтня присягу вірності щведському королю склав і великий коронний гетьман Станіслав «Ревера» Потоцький. Таким чином, на осінь 1655 р. переважна більшість коронних земель визнала владу шведського монарха, а Річ Посполита — як окрема й суверенна держава — опинилася на межі зникнення.
Трагічні для польського народу події так званого шведського потопу безпосередньо впливали на перебіг визвольних змагань українського козацтва. Адже кожна нова звістка, що доносилась із заходу про чергову перемогу шведів над поляками, додавала гетьманському уряду впевненості в успіху його боротьби за повне звільнення з-під влади Яна II Казимира. Тим паче що Карл X Ґустав, готуючись до майбутньої війни, ще 9 січня 1655 р. написав листа українському гетьманові Богдану Хмельницькому, яким заклав підвалини для майбутньої військово-політичної співпраці.
Договір Війська Запорозького з московським царем 1654 р., як пам'ятаємо, не містив заборони на проведення українським гетьманом зовнішньополітичної діяльності. Тож його взаємини зі шведським королем, про які він, до речі, завчасно повідомляв уряд Олексія Михайловича, з формально-правової точки зору однозначно не могли розцінювати як вияв сепаратизму. Вступ Шведського королівства у війну проти Речі Посполитої та блискучі перемоги шведів на першому етапі війни, здавалося б, мали значно спростити завдання Росії перемогти Варшаву. Та давнє суперництво зі Швецією, а також мотиви її вступу до воєнного конфлікту — усе це змусило московських політиків довго зважувати переваги й недоліки нової міжнародної реальності й не поспішати з оцінкою політичних процесів у регіоні. З огляду на це уряд Олексія Михайловича навесні 1655 р. затримує й не пропускає до Чигирина посередника в українсько-шведських справах Данила Грека. Такий вчинок московського керівництва, без сумніву, непокоїв українського гетьмана. Він намагається переконати Москву в зиску, який можна отримати від союзу зі шведським королем. У листі до Москви від 2 квітня Хмельницький: «Ми вже від чотирьох літ з королевою свейською о приязні договір чинимо, щоб на тих неприятелів — ляхів нам помогла... зичимо не лише аби зі Свеї, але і з інших країв тих неприятелів... войовано».
Та попри запевнення Хмельницького щодо обопільної користі від розвитку контактів зі шведським урядом, висловлені в листах до царя, Москва не допустила українське посольство до Швеції. Офіційне пояснення царської адміністрації було таким: оскільки між Росією та Швецією відбувається обмін «великими посольствами»,
