Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років - Віктор Миколайович Горобець

Проте вже перший рік союзницьких відносин із Москвою переконливо засвідчив Чигирину, що російські інтереси далеко не завжди збігаються з українськими. І неймовірні успіхи Карла X Ґустава на теренах Корони Польської спонукають Хмельницького надалі менше зважати на вказівки з Москви. Не довго вагаючись, він пристає на пропозиції короля шведського укласти угоду про дружбу та взаємодопомогу. Її в середині серпня 1655 р. передав українському правителеві шведський посол Отто Юлій Торкват під мурами Кам'янця-Подільського, де той керував облогою міста. Реагуючи на пропозиції шведського короля долучитися до війни з Яном II Казимиром, гетьман відразу ж вислав Карлу X Ґуставу запевнення в тому, що, «полишивши облогу міста і самого Кам'янця, найближчим часом підемо спішно на Львів і там чекатимемо вказівок вашої королівської милості». І справді вже 24 серпня Хмельницький разом з царськими військами, що також перебували під Кам'янцем, «прямо під Львів і Глиняни пішли», а в середині вересня розпочали облогу міста. З пізніших заяв українського керівництва можемо дізнатися про справжні мотиви такого поспішного рейду на захід: козацька шабля мала визначити межі козацького панування, а військова кооперація зі шведами — допомогти «визволити Україну свою руську».

Проте сподівання Богдана на ефективну співпрацю зі Шведським королівством восени 1655 р. не справдилися. Легкість, із якою шведське військо просувалося польськими землями, аж ніяк не сприяла встановленню рівноправних і обопільно вигідних союзницьких взаємин короля з Військом Запорозьким. Карл X Ґустав не завойовував Польщу, а радше вона добровільно йому піддавалася. Польські міста, шляхта, магнати присягали шведському королеві «як протектору Польського королівства», що гарантувало збереження його цілісності. Та не такими були плани Хмельницького. Він сподівався скористатися слабкістю супротивника, добитися, «щоб неприятелі ляхи вже цього літа всі пропали».

Переконливо про серйозність цих намірів української сторони свідчать дії козацького війська на Галичині восени 1655 р. Розгромивши 29 вересня війська великого коронного гетьмана Станіслава «Ревери» Потоцького під Городком, Хмельницький розпочав облогу Львова й, водночас, відіслав сильний українсько-російський експедиційний корпус під командою наказного гетьмана Данила Виговського та воєводи Петра Потьомкіна до Вісли. Цей корпус заволодів Любліном, дійшов до Пулав і Казимира Дольного. Поява українських військ спільно з царськими ратниками на власне коронних землях Речі Посполитої, у безпосередній близькості до польської столиці, викликала неабияку тривогу як із боку поляків, так і шведів. Отож цілком очевидно, що за умов, які склалися на середину жовтня 1655 р., укладення з Військом Запорозьким формального союзу, який визнавав би існування молодої держави, втрачало для шведів будь-який сенс. В очах польської шляхти воно однозначно свідчило б про нехтування монархом взятих на себе зобов'язань. І такий крок був неприпустимим для Карла X Ґустава, адже принципово змінив би ставлення місцевої шляхти та всього населення до нього. Крім того, серйозним фактором стримання на шляху встановлення українсько-шведських відносин була Москва. Як писав з цього приводу активний учасник українсько-шведського діалогу Ієронім Радзейовський у листі до Карла X Ґустава: «Якби ще хоч не було з ними московітів, то я б ще мав деяку довіру до козаків, а так боюсь, що ця спілка може наробити багато замішання й тривоги».

Зіткнувшись ось з такими проблемами в справі налагодження військово-політичної співпраці зі Шведським королівством, Хмельницький був змушений ухвалювати непрості рішення. З одного боку, українське керівництво неодноразово декларувало свій намір закріпитися на Західній Україні. Чого лише вартує заява генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського, зроблена під час переговорів з представниками львівського магістрату: «Доки козацька шабля зайшла, доти також мусить бути й козацьке панування!» Але з другого боку, спроби закріпитися на Галичині неминуче спровокували б конфлікт зі Шведським королівством. Аби не допустити такого сценарію розвитку подій, українське командування, отримавши від мешканців Львова суто символічну контрибуцію, наприкінці жовтня 1655 р. припиняє облогу міста та вже вдруге в історії (уперше, як пам'ятаємо, таке трапилось восени 1648 р.) повертає війська з Галичини на Подніпров'я.

«А без воєвод в черкаських городах бути негоже».

Складні питання українсько-російських взаємин 1656—1657 рр.

Дипломатичні непорозуміння між Чигирином і Москвою щодо ставлення до шведсько-польської війни, а перед тим конфлікти на білоруських землях недвозначно вказували на загальну тенденцію до охолодження українсько-російських взаємин. Прикметне, що поголос про непорозуміння в середовищі союзників дійшов і до правителів сусідніх держав. Зокрема, уже 19 серпня трансільванський князь Дьєрдь II Ракоці писав, що «московіт твердо стискає Хмельницького, кається (той. — Авт.) зараз у своїй клятві; прагнучи свободи, отримав він ярмо — і більше, ніж було під Польщею». Вторив йому і молдавський господар: Хмельницький «не радіє московському товариству, хотів би відійти і перейти на шведський бік».

Навесні 1656 р. уряд Олексія Михайловича чинить спробу виправити ситуацію, зрозуміло, з огляду на свої інтереси — через встановлення контролю за діяльністю гетьмана. Красномовним свідченням цьому стала місія Ларіона Лопухіна в Україну. У його посольському наказі, серед іншого, ішлося про введення воєводської форми правління в козацькій Україні, бо «без воєвод в черкасских городах быть непригоже». До того ж це мали бути не лише начальники військових гарнізонів ратних людей, а й представники царської адміністрації, з певними розпорядчими функціями щодо місцевого, некозацького, населення: «...жилецьких всяких людей учнут оберегать, а в обиду никому не дадуть и расправу учнут чинить добрую».

Хмельницького ж в цей час бентежило інше — повідомлення про можливе російсько-польське зближення. Уперше це донеслось з уст царського посланця до Варшави Федора Зикова в середині травня, а вже на початку червня надійшла офіційна царська грамота, де було викладено позицію уряду Олексія Михайловича щодо примирення з Річчю Посполитою та намірів із нею «в совете жить». Бажання офіційної Москви з Річчю Посполитою «в совете жить» докорінно міняло розклад сил якщо не в усій Європі, то принаймні у центрально-східній частині Європейського континенту, причому не в тому напрямі, який виглядав бажаним для гетьманського уряду. Отож і реакція українського керівництва на повідомлення про початок війни зі Швецією та наміри царського уряду укласти мир із Річчю Посполитою була різко негативною. Аби завадити впровадженню в життя нового курсу, улітку Хмельницький активно листується з Москвою, переконуючи царя та його оточення в помилковості обраного курсу та застерігаючи їх, що «коли нині ляхам пощастить і шведа вигонять», то король і шляхта невідмінно відмовляться від узятих на себе мирних зобов'язань і «всі землі на віру православну та на державу його царської величності будуть схиляти».

Але в Москві до застережень Хмельницького не прислухалися. Хоча, як засвідчив подальший розвиток подій,