Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років - Віктор Миколайович Горобець
До Хмельницького ж відіслали посольство Тохтамиш-аґи з грамотами нового хана, де містилися вимоги розірвати союз Війська Запорозького з Москвою. У відповідь на ультиматум хана Богдан різко заявив, що здивований намірами кримського керівництва зламати присягу на братерство, та повідомив, що, мобілізувавши все Військо Запорозьке, чекатиме на кордоні від Мехмеда IV Ґерая «більш приятельського листа». Намагаючись переконати Бахчисарай переглянути агресивні наміри щодо Війська Запорозького, гетьман нагадував про сім років братерської співпраці козаків і татар, коли вони «разом хліб і сіль їли, уклавши дружбу». Аналогічного за змістом листа від Хмельницького отримав і візир Сефер Ґазі-аґа, у якому також містився заклик пам'ятати «ті всі великі часи, коли могли хліб і сіль разом їсти, як брат з братом».
Але поспішно скликаний за наказом Мехмеда IV Ґерая диван, ознайомившись із відповіддю на ультиматум хана, підтвердив наміри воювати з козаками. Дванадцятого листопада хан присягнув на кримсько-польському договорі. Проте, що цікаво, навіть в умовах татарського наступу кримське керівництво далі вело переговори з російськими послами, що перебували на той час у Бахчисараї. Та якщо досі Москва робила спроби отримати військову допомогу Кримського ханства в боротьбі з Річчю Посполитою, то тепер, як видно з додаткових інструкцій Посольського приказу послам у Криму, першочерговим завданням для уряду Олексія Михайловича стає нейтралізація Орди в новій війні. Проте з трьох складників Посольського приказу: отримання нової «шерті» (присяги вірності) від Мехмеда IV Ґерая; включення до її тексту нової титулатури царя; та поширення кримських зобов'язань про ненапад на українські землі — російські дипломати змогли лише підтвердити в хана присягу про збереження миру з Росією. Причому в тексті грамоти з'явилося принципове уточнення: замість центральної формули «шерті» («будемо недругу вашому недругом, а другу другом») кримська сторона висловилася так: «і будет будете ви». А це недвозначно свідчило про умовність зобов'язань, узятих ханською адміністрацією.
«Білоруський фронт» російсько-польської війни за Україну
Українська революція середини XVII ст. через свій розмах і глибину спричинених суспільно-політичних, соціальних, ідеологічних та ментальних змін справила відчутний вплив і на сусідній, близький в етнічному та релігійному плані білоруський етнос. Уже перші звістки про перемоги козацького війська спричинюють на білоруських теренах хвилю селянських виступів проти панівних там соціально-економічних відносин і всевладдя польської та литовської адміністрацій. Налякана цим польська шляхта з тривогою писала до Варшави: «В тому разі коли це зло й надалі буде поширюватися, варто очікувати повторення й тут жахів козацьких війн». Але відсутність козацьких традицій у Білорусі не дає місцевому населенню змогу повторити в себе український сценарій. Білоруські партизани йдуть у ліси, здійснюють звідти вилазки проти місцевої адміністрації та шляхти, але на такі перемоги, як в українських козаків, виявляються неспроможними.
Не маючи достатніх сил, Хмельницький також не може надати білорусам дієву військову допомогу. Коли ж в другій половині 1653 р. справа доходить до узгоджень майбутніх спільних з Москвою стратегічних завдань у війні проти Речі Посполитої, Хмельницький пропонує план спільного наступу на Велике князівство Литовське. Гетьман запевняє, що, тільки-но цар візьме Україну під свою протекцію, він негайно поширить у Могильові, Орші та інших білоруських містах звернення до місцевого населення, яке, за твердим переконанням гетьмана, відразу виступить проти Литви. У такий спосіб цар отримає ще близько двісті тисяч війська!
Запевнення українського керівництва були зацікавлено сприйняті в Москві. І після оголошення війни Речі Посполитій саме білоруські землі російське командування визначає головним театром бойових дій. До слова, на війну з Річчю Посполитою Москві вдалося мобілізувати чи не найбільшу за всю попередню історію держави армію. На терени Великого князівства Литовського було скеровано три царські армії. Причому головні сили сформовані з елітних частин: Государев полк, Великий полк, Передовий полк, включали в себе сорок одну тисячу ратників, й очолював їх особисто Олексій Михайлович.
Готуючись до наступу на Смоленськ, Олексій Михайлович наказує Хмельницькому відіслати туди й козацьке військо. Залучення українських військ до бойових операцій в Білорусі, крім військово-стратегічних, мало ще й очевидні політичні підстави: Олексій Михайлович із оточенням сподівалися, що присутність козаків у складі військ царя сприятиме промосковським настроям у середовищі місцевого православного населення, а відтак — полегшить процес відвоювання цього краю в поляків та литовців.
Царський наказ до Чигирина про вихід корпусу в складі 18 тисяч козаків на допомогу царським військам у Білорусі було вислано в першій половині травня 1654 р., а вже 15 червня наказний гетьман Іван Золотаренко доповідав із Новгород-Сіверського цареві, що, за наказом гетьмана Хмельницького, він «с войском своим, которого прибрали есмя 20 000 конных и пеших, с пушками и с запасом пушечным» вирушив у похід на білоруські землі. Тим часом вже 4 червня до царя надійшла звістка про заволодіння його ратниками Дорогобужа. За тиждень було здобуто Невель. Наприкінці місяця впав Полоцьк, ще за кілька днів — Рославль. Упродовж липня — серпня царські війська здобули Мстиславль, Друю, Оршу, Шклов. Невдачею закінчилися лише спроби здобути потужну Смоленську фортецю, попри те що під Смоленськ прибув сам Олексій Михайлович.
Козацькому корпусові на чолі з наказним гетьманом Золотаренком на Білорусі також вдалося досягти неабияких успіхів. Уже впродовж другої половини літа — початку осені українські козаки здобули Гомель, Режицю, Жлобин, Рогачов, Горвал, Чечерськ, Пропойськ, Новий Бихов, а також взяли в облогу важливий стратегічний вузол у Верхньому Подніпров'ї Старий Бихов. Крім таланту стратега й військового організатора, наказний гетьман проявив себе на теренах Білорусі як досвідчений політик, державний діяч і дипломат. Вступ козацької армії до Білорусі активізував тут соціальну боротьбу, викликавши хвилю масового покозачення місцевого населення. Корпус Золотаренка поповнився численними білоруськими козаками-неофітами.
Цікаво, що уряд Олексія Михайловича, готуючись до війни з Річчю Посполитою, допускав можливість сформувати спеціальні військові підрозділи з місцевого населення. За цією програмою влітку 1654 р. було сформовано білоруський козацький полк на чолі з місцевим шляхтичем Костем (Косткою) Поклонським. Цією обставиною й можна пояснити відносну толерантність на першому етапі царського уряду до покозачення білоруського населення та його приєднання до корпусу Золотаренка, який після кровопролитних боїв істотно зменшився. Отож Москва дозволила наказному гетьманові висилати від себе «товарища», щоб той «козаков
