ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

звідки ми записуємо. Кажу, що він може нормально відпочити, а я принесу щось смачне. Потім подивимося, чи не мине головний біль пополудні. Якщо ні, ми відведемо його на огляд в студентський медпункт. Насамкінець я беру з нього обіцянку не намагатися втекти, адже забираю його в зону з мінімальною охороною. До того ж запитую, чи не варто було б звільнити його просто зараз, якщо він почувається аж так погано. Він наполягає, що хоче продовжити, і зобов’язується не робити фокусів.

Священик 819-му: «Може, ти погано реагуєш на запах цього місця? Повітря тут гнітюче. Неприємно пахне, потрібен час, щоб звикнути до нього. Це своєрідна токсична риса місця: хай який сильний цей сморід, він додає реалізму цій в’язниці. [МакДермотт відчуває сморід фекалій і сечі, до якого ми вже звикли і навіть не зауважуємо, доки хтось не звертає на це увагу.] Ти мусиш узяти себе в руки. Багато в’язнів учаться давати собі раду».

Дорогою з Двору через хол до мого кабінету священик каже, що дослідження функціонує як справжня в’язниця. Зокрема зауважує типовий «синдром вперше засудженого», тобто коли в’язень почувається розгубленим, дратівливим, переживає гнів, депресію й емоційне перезбудження. Він запевняє, що такі реакції зникають приблизно через тиждень, коли арештант бачить, що надмірна вразливість аж ніяк не допомагає вижити у в’язниці. Крім того, отець додає, що 819-му ситуація видається значно реальнішою, ніж хлопець готовий визнати. Ми погоджуємося, що йому потрібна психологічна консультація. Я зазначаю, що хоч у 819-го тремтять губи і руки, а очі повні сліз, він досі не може визнати, що не витримує і хоче залишити експеримент. Думаю, він не може змиритися з тим, що поводиться тюхтієм, адже це удар по його маскулінності. Аби врятувати свою репутацію, він хоче, щоб ми — я! — самі наполягли на його виході з експерименту. «Може, й так. Цікавий варіант», — додає отець, розмірковуючи над тим, що щойно відбулося.

Прощаючись, я мимоволі запитав, чи отець справді зустрінеться з батьками. «Аякже, мушу, це мій обов’язок».

«Ну так, я не подумав. Обов’язок, звісно ж». (Тільки батьків і юристів бракує зараз на мою голову — і все через те, що священик пообіцяв відіграти свою роль по-справжньому, хоча знає, що це лишень імітація. Та до сраки ті хвилювання — шоу мусить тривати далі.)

Відвідини отця підкреслюють, як зростає сплетіння реальності з ілюзією, рольових ігор з власною ідентичністю. Він справжній священик з реального світу, з практичним досвідом повноцінних тюрем, і хоча він цілком усвідомлює, що наша в’язниця вигадана, та все одно повністю й реалістично грає свою роль, і цим сприяє перетворенню нашого шоу на дійсність. Він сидить прямо, тримає руки і жестикулює в особливій манері. Коли дає особисту пораду, нахиляється вперед, з розумінням киває, попліскує по плечах, хмуриться від дурості ув’язнених, а також розмовляє з тоном й інтонацією, що відносять мене в дитинство, в недільну школу при католицькій церкві Святого Ансельма. Навіть якби ми замовили кастинг на кіностудії, нам прислали би когось, хто не зміг би відіграти цю роль краще. Доки він виконував свої святі обов’язки, ми почувалися наче на химерному знімальному майданчику, мене захопила його акторська майстерність. У будь-якому разі відвідини отця ще глибше трансформували нашу імітацію в найреальнішу з в’язниць. Це особливо вплинуло на ув’язнених, які ніяк не могли усвідомити, що все це «лишень експеримент». Священик вніс додатковий вимір. Наш сценарій тепер в руках Франца Кафки чи Луїджі Піранделло?

Саме цієї миті у Дворі чути галас. Ув’язнені кричать. Вони щось голосно скандують про в’язня 819-го.

Арнетт: «В’язень 819 вчинив погано. Повторіть десять разів».

Арештанти: «В’язень 819 вчинив погано». (Знову і знову багато разів.)

Арнетт: «Що буде номеру 819 за цей поганий вчинок? В’язень 3401!»

Номер 3401: «В’язня 819 покарають».

Арнетт: «Що буде номеру 819, 1037-й?»

Номер1037: «Не знаю, пане наглядачу».

Арнетт: «Його покарають. Спочатку, 3401-й».

3401-й повторює мантру, а 1037-й додає голосніше: «В’язня 819 покарають, пане наглядачу».

Номеру 1037 і всім іншим ув’язненим ставлять те саме запитання, і кожен відповідає однаково, спершу окремо, потім усі разом.

Арнетт: «Слухаєм це п’ять разів, аби ви точно запам’ятали. Через погані вчинки 819-го у вас безлад у камерах. Повторіть це десять разів».

«Через вчинки 819-го у мене безлад у камері».

Ув’язнені повторюють фразу кілька разів, але 1037-й — той, хто планує стати адвокатом, — уже не промовляє разом з усіма. Джон Лендрі грізно махає на нього кийком. Арнетт зупиняє скандування, щоб запитати, що сталося. Лендрі повідомляє про непослух 1037-го.

Ув’язнений 1037 кидає Арнеттові виклик: «У мене запитання, пане наглядачу. Ми ж нібито не повинні брехати?»

Арнетт у своєму спокійному, формальному й цілком автентичному стилі відповідає: «Нам не цікаві ваші запитання. Вам поставили завдання, то послухаєм десять разів його виконання».

Ув’язнені виконують, але помиляються і роблять одинадцять повторень.

Арнетт: «Скільки вам сказали повторити, в’язню 3401?».

Номер 3401: «Десять разів».

Арнетт: «А скільки ти це зробив, в’язню 3401?».

Номер 3401: «Десять разів, пане наглядач».

Арнетт: «Неправда, ви всі одинадцять разів повторили це. Ще раз виконати завдання. Тепер без помилок, точно десять повторень: “Через вчинки 819-го у мене безлад у камері!”».

Вони викрикують це рівно десять разів.

Арнетт: «Усі на підлогу».

Не вагаючись ані хвилини, всі опускаються для віджимання. «Вниз, угору, вниз, угору. 5486-й, це не танець живота, а віджимання, спина пряма. Вниз, угору, вниз, угору, вниз і стоп там. Переворот на спину для піднімання ніг».

Арнетт: «П’ятнадцять сантиметрів, всі піднімають ноги вгору на п’ятнадцять сантиметрів від підлоги. Тримайте ноги на такій висоті, доки всі не виконають завдання».

Лендрі перевіряє, чи всі в’язні тримають ноги на потрібній висоті. Арнетт: «Усі тепер десять разів: “Я не повторюватиму помилки 819-го, пане наглядачу”».

Арнетт: «Тепер на повні груди: “Я не повторюватиму помилок, пане наглядачу!”»

Усі підкоряються і виходить ідеальний унісон. 1037-й відмовляється кричати, проте підспівує. Натомість «Сержант» із захопленням виконує команди, щоб у такий спосіб продемонструвати свою покору владі. Потім усі за останньою вказівкою дуже ввічливо виспівують: «Дуже дякуємо за чудову перекличку, пане наглядачу».

Такому унісону позаздрив би будь-який хормейстер чи лідер з’їзду Гітлер’югенд. Далеко вони, чи то пак ми, вже зайшли від недільних сповнених сміхом перекличок і грайливих витівок в’язнів.

ТИ НЕ 819-Й: СТЮАРТЕ, ЧАС ІТИ ДОДОМУ

Раптом я усвідомлюю, що 819-й перебуває за перегородкою, поруч, і може все це чути. Я мчу до нього перевірити його стан. Бачу, як він