ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

Тривога! Мама може створити проблеми для нашої в’язниці! Проте вона має рацію: 1037-й виглядає жахливо, він не тільки виснажений фізично, а й пригнічений психологічно. Та й виглядає він чи не занедбаніше від усіх.

«Що не так з вашим сином?»

Я реагую моментально і майже автоматично. Так зазвичай реагують представники системи, коли хтось ставить під сумнів їхню діяльність. Як і всі інші, хто відповідальний за інституційні зловживання в реальній виправній системі, я окреслюю проблеми її сина як диспозиційні — ніби це з ним щось негаразд.

Мати ніяк не може протистояти цій диверсійній тактиці. Вона каже, що він виглядає таким змученим, що він не спав усю ніч, і...

«У нього розлад сну?»

«Ні, він говорить, що охоронці будять їх уночі для чогось, що називається “перекличкою”».

«Так, звісно, перекличка. Коли приходить нова зміна охоронців, вони повинні переконатися, що всі ув’язнені на місці, і порахувати їх. Тому в’язні повинні назвати свої номери».

«Посеред ночі?»

«Наші охоронці працюють по вісім годин, і ранкова зміна починається о другій годині ночі. Тож їм доводиться будити ув’язнених, щоб переконатися, що ніхто не втік. Це ж для вас зрозуміло?»

«Так, але я не впевнена, що...»

Вона все ще не заспокоїлася, і я переходжу до іншої, потужнішої тактики. Я втягую в розмову тата, який досі мовчав. Я дивлюся йому прямо в очі, тим самим кидаючи виклик його чоловічій гордості.

«Вибачте, сер. Як ви думаєте, ваш син може з цим упоратися?»

«Звісно, може, він же справжній лідер, ви знаєте, капітан... і...»

Почувши лише половину сказаного, відзначаючи лише інтонацію і жести, я підтримую його. «Я з вами згоден. Ваш син, здається, цілком здатен упоратися з цією жорсткою ситуацією». Повернувшись до мами, я додаю, щоб заспокоїти її: «Запевняю, я пильнуватиму вашого хлопчика. Дякую, що прийшли, сподіваюся скоро знову вас побачити».

Батько міцно і мужньо тисне мені руку, а я підморгую йому з виглядом боса, який на його боці. Ми мовчки визнаємо, що «треба бути терпимими до “надмірної жіночої емоційності”». Які ж ми свині! І робимо ми це на чоловічому автопілоті!

Як постскриптум до цього каламутного епізоду, я отримую делікатний лист від місіс І., написаний того самого вечора. Її спостереження й інтуїція щодо становища в нашій тюрмі і стану її сина виявилися абсолютно точними:

Ми з чоловіком відвідали нашого сина в “Стенфордській окружній в’язниці”. Все виглядає дуже правдоподібно. Я не очікувала, що все буде так серйозно. Впевнена, мій син, добровільно зголосившись взяти участь в експерименті, теж цього не очікував. Побачивши його, я занепокоїлася.

Він виглядав абсолютно змученим, і його головна скарга полягала в тому, що він стільки часу не був на свіжому повітрі.

Я запитала, чи не пошкодував він, що погодився брати участь, і він відповів, що спершу пошкодував. Але потім його настрій кілька разів змінювався, і тепер він змирився. Впевнена, що зароблені ним гроші будуть найважчими в його житті.

Мати в’язня 1037.

Р. S. Ми сподіваємося, що цей проект матиме великий успіх.

Я забігаю вперед, але повинен тут додати, що її сина Річа (1037), спочатку одного з найзапекліших заколотників, через кілька днів довелося відпустити з в’язниці, тому що його охопив украй гострий стрес. Його мати абсолютно точно передбачила цю зміну в його стані.

ТАЄМНА ВТЕЧА ВІД БУНТІВНИКІВ

Як тільки пішов останній відвідувач, ми всі зітхнули з полегшенням: бунтівники не напали на нас, коли ми були найуразливішими. Проте загроза все ще існує! Тепер настав час протиповстанських дій. Наш план полягав у тому, що одні охоронці знімуть двері камер, аби створити враження безладу. Інші ж повинні скувати ланцюгом ноги ув’язнених, вдягнути їм на голови мішки й піднятися разом з ними вантажним ліфтом з нашого підвалу до великої рідко використовуваної комори на п’ятому поверсі, подалі від можливого вторгнення. І якщо змовники ввірвуться всередину, щоб звільнити в’язнів, я сидітиму там самітником і скажу, що експеримент завершено. Ми закінчили його достроково і відправили всіх по домівках, тож вони спізнилися і звільняти нікого. Після того, як вони все тут перевірять і підуть, ми приведемо ув’язнених назад, і в нас ще буде час посилити безпеку в’язниці. Ми навіть розмірковували, як полонити колишнього в’язня 8612-го і знову посадити його в камеру, якщо той буде серед нападників, бо він домігся звільнення обманом.

Уявіть цю сцену. Я на самоті сиджу в порожньому коридорі, що колись правив за Двір в’язниці. Навколо безладно розкидані залишки майна Стенфордської в’язниці, двері камер уже без ґрат, таблички зняті, вхідні двері відчинені. Я вже дійшов до того, що розпочав реалізацію цього, як нам здається, підступного макіавеллівського плану. Та замість заколотників з’являється лише один з моїх колег-психологів — старий друг, досвідчений науковець, мій колишній сусід по кімнаті в аспірантурі. Ґордон запитує, що тут відбувається. Вони з дружиною побачили ув’язнених на п’ятому поверсі й поспівчували їм. Вони вийшли і купили їм коробку пончиків, бо хлопці виглядали геть нещасними.

Я якомога швидше і простіше описую йому дослідження, весь час очікуючи раптового вторгнення бунтівників. Потім цей прибулець з наукового світу ставить елементарне запитання: «Скажи, а яка незалежна змінна у вашому дослідженні?». Мені варто було б просто сказати, що це розподіл — випадковий, звісно, розподіл — попередньо відібраних добровольців за ролями ув’язнених і охоронців. Замість цього я починаю злитися.

Переді мною стоїть загроза тюремного бунту. Безпека моїх людей і надійність моєї в’язниці тримаються на волосині, а мені доводиться сперечатися з цим академічним тюхтієм-лібералом, розніженим професором, якого цікавлять тільки сміховинні дрібниці на зразок незалежних змінних! Я розмовляю з ним і думаю: зараз він запитає, чи є у мене програма реабілітації! Оце лох. Я швиденько позбуваюся його і повертаюся до майбутнього нападу. Я все чекаю й чекаю.

Нарешті до мене доходить, що це були лише чутки. Вони ні на що не спиралися. Ми витратили купу часу і сил, плануючи, як ми відбиватимемося від вигаданого нападу. Я як дурень благав про допомогу поліцію; ми звільнили брудну комору нагорі, розібрали в’язницю на частини і перевели в’язнів. А ще прикріше — витратили даремно безцінний час. І, нарешті, наш найбільший гріх як дослідників: ми цілий день не вели систематичних спостережень. І все через