Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська - Олександр Віталійович Красовицький
У вже звичній позі ластівки, з намотаним на голову мішком, я не без допомоги місцевих гестапівців миттєво злетів сходами на другий поверх окупованої будівлі СБУ. В одному з кабінетів мої руки туго пристебнули до підлокітників металевого стільця, а ноги намертво примотали скотчем до його ніжок. Росіянин зняв з моєї голови пакет і повільно, напоказ, для залякування, заходився надягати боксерські рукавички на руки: «Зараз ми з тобою попрацюємо. Будеш моїм спаринг-партнером. Не хвилюйся, ніяких слідів не залишиться». Далі процедура гранично проста. Запитання, удар, запитання, удар.
Коли боксер захоплювався відпрацюванням на мені двійочок і трійочок, співробітник ФСБ, який курує процесом, зупиняв його. Він сідав навпроти і суворо, з невгамовною агресією ставив запитання, відповіді на які мали були бути однозначними: «так» — «ні». Не отримуючи задоволення, він бив тильною частиною кулака по голові, немов вганяв цвях, або в живіт, щоб вибити залишки життя з легенів. Знову і знову. Запитання, удар. Запитання, удар.
Їх підганяє начальство, і вони зляться, бісяться, поспішають. Запитують про військові частини, про імена та прізвища незнайомих мені людей, про номери і марки автомобілів, штатний склад певних військових підрозділів. Я лише лупаю очима і не знаю, що відповісти. Краще мовчати, тому що за слова: «Та не знаю я нічого! Я ніколи не служив і не знаю цих людей! Ви помилились, я не той, хто вам потрібен!» — починають бити з потроєною силою.
Мене несамовито трясло від стресу і вихлюпуваного адреналіну. Було абсолютно невідомо, коли і чим закінчиться ця екзекуція. Основні панічні напади накочувалися навіть не через побиття, а від абсурдності того, що відбувалось. Окупанти вимагали відповідей, яких я не міг їм дати, і це нікого не влаштовувало. З мене клешнями виривали те, чого не існувало.
Запитання, удар. Запитання, удар. Запитання, удар.
Лякають в’язницею, зґвалтуванням, «півнятником», а в якусь мить починають бити по найболючішому, по родині: «У тебе не буде більше ніколи ні жінки, ні дитини. У твоїй сім’ї ми відберемо все, адже твої родичі не могли не знати, чим ти займаєшся! Вони легко можуть стати співучасниками! Повір, твоя мати, бабуся, брат, сестра незабаром легко через тебе опиняться на цьому ж самому місці!»
Один із співробітників, сміючись, зайшов до кабінету із сувенірним японським мечем. Розмахуючи, погрожував одрубати руку і подивитися, наскільки правдиві японські фільми, де фігурує ця зброя. Потім мене відчепили від стільця і, схопивши за волосся, втиснули обличчям у підлогу. Виплеснувши всю злість у приниження, втомлені інквізитори відтягли моє тіло до якоїсь комірчини, де я зі скутими до крові руками в наручниках упав на підлогу. Настав обід. Перерва. Від отриманих ударів паморочилося в голові й сильно нудило. Страшно було. Фізичний біль змінювався моральним, і навпаки. Життя закінчилося. Московські кати, вдовольнившись, відчинили двері й затягли мене назад.
Запитання, удар. Запитання, удар. Запитання, удар.
У якусь мить у куратора процесу задзвонив телефон, і він дав команду всім зупинитися та вийти перекурити. Як тільки приміщення звільнилося, зайшов мій слідчий разом зі своїми колегами. Оцінили стан і почали допитувати, але, побачивши, що розмова не клеїться, з посмішкою поплескали по плечу і віддалилися.
Зі спини на голову несподівано натягують пакет: «Говори, суко! Говори! Хто хотів пам’ятник Вічного вогню висадити в повітря? Ти, суко, хотів? Хто з тобою був? Ми все знаємо! У нас все на тебе є! Зізнавайся, суко!»
Затримую подих, але погано виходить, занадто нервуюся. Гестапівці, втомившись чекати конвульсій, б’ють у живіт, щоб вибити залишки кисню. Всмоктую пластик настільки, що він обліплює горло. Задихаюся. Намагаюсь вирватися, за що відразу починають бити. Хочу закричати, але і на це немає сил. Дають вдихнути на мить і все починають заново. Пакет зісередини мокне і прилипає до шкіри. Трясу головою на всі боки. Тримають міцно. Дають вдихнути і знову все знову.
Запитання, удар. Запитання, удар. Запитання, удар.
— Говори, суко!
У голові туман. Кепсько пам’ятаю, скільки це тривало. За вікнами потемніло. Мене дістають із багажника і передають до ізолятора тимчасового тримання.
І так п’ять днів поспіль, але, по правді кажучи, це було ще лояльне поводження.
• Зведення новин
Із 13 травня Дебальцеве Донецької області «охороняють» донські козаки.
Як повідомляє «Дебальцеве-online», у вівторок «на прохання жителів Дебальцеве в місто увійшли козаки Всевеликого Війська Донського».
• Терористи, які у вівторок напали на українських військових біла села Жовтневе під Краматорськом, втратили мінімум 5 бійців: один загинув, 4 важко поранені.
Про це повідомляється в Фейсбук Міністерства оборони України.
«З достовірних джерел стало відомо, що серед нападників як мінімум 1 загиблий та 4 важко поранених терористи перебувають у першій міській лікарні у Слав`янську. Дані уточнюються», — заявили у відомстві.
• Близько 68,1% жителів України вважають росіян дружнім народом, 22,8% так не вважають.
Як свідчать результати останнього опитування Центру Разумкова, братнім народом росіян вбачають 62% опитаних, не вбачають — 28%, повідомляє «Інтерфакс-Україна».
• На Донбасі від застосування вогнепальної зброї, яка потрапила до рук терористів, вже загинули 78 людей.
Про це в ефірі «5 каналу» заявив начальник Головного управління Генпрокуратури з нагляду за дотриманням законів у кримінальному провадженні Микола Гошовський.
«У нас ситуація, коли в Луганській області заволоділи більш ніж двома тисячами одиниць зброї. Ця зброя почала активно використовуватися», — зазначив він.
При цьому, за словами Гошовського, відбуваються не тільки вбивства, але і захоплення заручників.
15 травня 2014 року
• Зведення новин
В інтернет виклали відео, як у Луганську невідомі зі зброєю викрадають людину вдень серед білого дня. Відео датоване 14 травня.
На ньому видно, як не менше п’яти озброєних чоловіків у бронежилетах викинули з машини чоловіка, поклали його на землю, сіли за кермо його авта, а