Небратнi - Максим Іванович Кідрук
Потік брехні не припиняється досі. Основна причина неперервності його плину — сліпа віра росіян у все, чим їх «годують» із телевізора.
7
У моєї мами двоє братів і двоє сестер. Один із братів — найстарший — уже помер. Наймолодша її сестра живе у місті Феодосія, на південному узбережжі окупованого Криму, ще один брат і сестра — на півночі Російської Федерації. Відтак, після березня 2013 року вся рідня по материній лінії опинилася «по той бік фронту» — в Росії.
На сьогодні ні з ким із них ми не спілкуємося. Після їхніх коментарів стосовно нас самих, стосовно людей і подій Євромайдану, стосовно України зрештою я маю сумніви щодо відновлення спілкування у найближчий час. Моя російська рідня твердо переконана, що до влади в Києві прийшли націонал-фашисти, що Євромайдан було організовано за гроші США, що бійці Національної гвардії та «Правого сектора» вирізають російськомовних громадян за відмову спілкуватись українською й основне — що конфлікт на Донбасі — внутрішньоукраїнський, тобто на сході України точиться громадянська війна, а російськими військами там навіть не пахне. Родичі з Росії справді вірять, що українські вояки розп’яли трирічного малюка на дошці для оголошень у центрі Слов’янська, що чоловіки у формі УПА пограбували поїзд із росіянами, що українська армія використовує заборонені міжнародними договорами боєприпаси та навмисне бомбардує житлові квартали. Моя тітка із Феодосії після перемоги Євромайдану телефонувала моїй мамі, своїй сестрі, та з жахом розповідала, що після перемоги Євромайдану націоналісти мають намір виселити всіх російськомовних із Криму, а ще про те, що до Автономної Республіки Крим вирушили 1800 (одна тисяча вісімсот!) автобусів із озброєними радикалами. Найбільш божевільна кримська байка, яку довелося почути в ті дні, — це побрехенька про чорну машину, що нібито роз’їжджає Феодосією і пасажири якої розстрілюють із кулемета всіх, хто на їхні привітання відповідає не українською мовою.
Я не один такий. Подібні історії можуть розповісти десятки та сотні тисяч українців — усі, хто протягом першого року війни спілкувався (або намагався спілкуватися) з друзями, колегами чи родичами в Росії. Усюди одне й те саме: Україна, про яку розказують росіяни, не має нічого спільного із країною, в якій ми живемо. Це наче й не країна більше, а якась гіпертрофована версія нацистського концтабору з натиканими в кожному кутку газовими камерами для росіян. Український публіцист Віктор Трегубов у колонці для газети «Дзеркало тижня» написав: «Щиро кажучи, такій Україні ми самі оголосили би війну!»
Іронія долі в тому, що мамині брати та сестри зростали на Кіровоградщині, в центрі України. Вони провели в Україні дитинство, Україна виростила їх, дала їм освіту. Кожен із них не раз приїжджав до мого рідного Рівного, міста, розташованого, згідно із російською пропагандою, в серці населеної «бандерівцями» Західної України. Тут вони сиділи за столом із друзями моїх батьків, разом співали пісень і пили горілку. Тому я не раз запитував себе: що сталося? Чому вони повірили брехні про людей, із якими спілкувалися, і про місця, які добре знали? Чому вони, як Леонід Ярмольник, почали вигадувати нісенітниці про вбивства та насильство, що заполонили Україну? Чому росіяни повірили у весь той шлак, яким їх поливають із телевізорів, і не дослухаються до найближчих, до рідних, до тих, кого знали протягом десятиліть? Невже російська система із промивання мізків настільки ефективна?
Однозначну відповідь дати непросто. Проблема сама по собі значно глибша.
25 травня 2014 року, в день позачергових виборів президента України, російський «Перший канал» показав сюжет про те, що, відповідно до даних Центральної виборчої комісії, на виборах перемагає лідер «Правого сектора» Дмитро Ярош із більше ніж 30 % голосів. На підтвердження цього режисери випуску новин продемонстрували скрін-шот сторінки офіційного сайту ЦВК із результатами підрахунку голосів, на якій Яроша виведено на перше місце. Фейк по-дитячому банальний. Для того, щоб перевірити, чи справді в Україні перемагає лідер «Правого сектора», будь-якому росіянину (зокрема випусковому редактору новин на «Першому каналі») достатньо було зайти на справжній, не фейковий сайт ЦВК і ознайомитися з офіційними результатами підрахунку голосів. На виборах переміг Петро Порошенко, набравши 54,7 % голосів. Дмитро Ярош посів 11-те місце, набравши всього 0,7 % голосів.
От вам реальний вплив Яроша, справжній рівень його популярності — 0,7 %. Близько 100 тисяч людей у 45-мільйонній країні. Дмитро Ярош — це український Marek Jurek. Ви не знаєте, хто такий Марек Юрек? Я теж не знаю, але на минулих президентських виборах у Польщі він набрав приблизно стільки ж голосів, що й Дмитро Ярош, тож очевидно, що вплив Юрека на політику Польщі аналогічний впливові Яроша на політику України. Достатньо відкрити сайт ЦВК, щоб збагнути, що «фашисти», «бандерівці», «войовничі молодчики», «хунта» — не більше ніж міфи кремлівської пропаганди. Проте ніхто цього не робить. Росіяни відмовляються розуміти, що насправді і «Правий сектор», і його лідер мають мізерну підтримку серед населення України. Їм краще вірити в те, про що розповів «Перший канал»: фанатичний український радикал, фашист і націоналіст «перемагає» на президентських виборах в Україні.
Проблема криється не в якості пропаганди. Проблема прихована в категоричній відмові розпізнавати брехню, особливо, коли ця брехня суперечить заснованому на шовінізмі світоглядові.
Протягом останнього року в Росії відбулося формування системи, в якій усі брешуть, усі знають, що брешуть, а за відмовою брехати чи визнавати брехню відокремлюють ворогів від своїх. Нечисленних демонстрантів, що виходили на вулиці Москви із плакатами «Ні війні!», «Досить брехати!» й ін., цькували як зрадників, лаяли та нерідко гнали геть. Причина — не в драконівських законах, де словесне зазіхання на єдність Федерації прирівнено до зґвалтування, і навіть не в неадекватному лідері. Причина — в тім, що за час правління Путіна Російська Федерація перетворилася на країну, в якій викривлене сприйняття дійсності набуло ваги обов’язкового вияву громадянської свідомості, а нерозуміння та відторгнення українців, агресія до них — обов’язковим елементом цього сприйняття.
