Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік
Живе виконання та попередні записи – це, звісно, крайні категорії, яких чимало чи не в кожному музичному жанрі. Виконавці, які використовують записи ударних, часто мають потребу відправлятися в гастролі з окремим барабанщиком, щоб створювати правильний настрій на концертах. Рок-гурт «Rage Against the Machine» з гордістю зазначив на обкладинці свого першого альбому, що там нема ніяких синтезаторів, хоча звуки, які видавала гітара Тома Морелло, створювалися цілою лабораторією додаткових ефектів. Попри те, що сьогодні більшість великих поп-концертів ретельно плануються заздалегідь, і навряд чи хтось зі слухачів відчує різницю між живою та записаною музикою, музиканти все одно вважають за необхідне справляти враження живого виконання.
Симфонічний оркестр Атланти був створений у 1945 році, щорічно він дає 200 концертів, а за свої платівки отримав 27 премій «Греммі». Одного серпневого вечора 2012 року цей поважний оркестр виступав у концертному залі Verizon Wireless Amphitheatre у своєму рідному місті разом із «Il Divo» – вокальним квартетом, заснованим менеджером Саймоном Ковеллом, що став відомим завдяки участі в журі телевізійного шоу «American Idol». Чотири вокалісти виконували суміш класичної музики та естрадних пісень і продали понад 26 мільйонів платівок по всьому світу. Вони потрапили до гурту з огляду не лише на їхні співочі таланти, а й за зовнішні дані та прихильність переважно жіночої аудиторії.
Того вечора «Il Divo» повинні були співати на сцені, а оркестр – їм акомпанувати. Але коли симфонічний оркестр узявся налаштовувати свої пюпітри, духові та контрабаси, їм повідомили, що не потрібно докладати надмірних зусиль для підготовки. Представник «Il Divo» сказав, що вони візьмуть свій симфонічний саундтрек із попереднього запису з іншим оркестром. Музикантам із Симфонічного оркестру Атланти потрібно буде лише розмахувати смичками і створювати видимість гри на своїх інструментах, а мікрофони будуть вимкненими.
Музиканти були обурені, а автори видань «Art Journal» та «Art Atlanta» назвали цей інцидент ганьбою, цирком і заявили, що немає жодного виправдання за зведення ролі оркестру до реквізиту поп-гурту. Оркестр із видатних музикантів у концертних костюмах став просто… декорацією виступу. Найвірогідніше, мало кого з глядачів у залі ця пародія сильно турбувала, якщо вони взагалі щось помітили. Навіть якби хтось повідомив їм правду, то більшості було би байдуже. Цікаво, що менеджери «Il Divo» все одно вважали обов’язковою умовою присутність музикантів на сцені. Настільки важливою, щоб платити гонорари всім музикантам і щоразу наймати музичні оркестри на кожен концерт у турне по різних містах. Хоча на кошти, які витратили на гонорари, можна було б, мабуть, придбати додаткове обладнання для спецефектів. Але такий варіант, схоже, для керівництва гурту явно не був виграшним на візуальному фоні синхронних змахувань смичками елегантно одягнутих музикантів.
Ймовірно, глядачі були б куди більше обуреними, якби виявилося, що вони чули не спів «Il Divo», а лише той самий запис з платівки, яку вони слухали вдома. Людський голос має вищу цінність за звуки інструментів. Ми відчуваємо, що людина, яка співає наживо про кохання, ділиться з нами чимось інтимним, але якщо це виявляється фонограмою, ми сприймаємо таке за зраду. Схоже, це й було однією з причин, чому виник такий скандал, коли того дня під час інавгурації Бейонсе використовувала запис. Хоча державний гімн був лише невеличкою частинкою програми, а текст – давно добре відомим усім, існує глибоке переконання, що стосунки між виконавцем та слухачем мають бути особистими, немов співається персонально тільки для них. Якщо ж фанати у всьому світі знають, що вони чують фонограму, то закрадаються сумніви, чи співачка їх розуміє і співає тільки для них. Звук не просто виходить з горла співаків повз язик і губи, викликаючи вібрації повітря, що досягають барабанної перетинки слухача. Ці вібрації можуть долати тисячі миль і доносити частинку душі виконавця у душі людей.
Один із найбільших блефів у сучасній поп-історії почався 1988 року в Мюнхені, коли німецький продюсер Френк Фаріан зробив запис співу окремо найнятих студійних вокалістів. Оскільки жодного з них він не вважав достатньо артистичним для сцени, то вирішив підписати контракт із двома молодими моделями та танцюристами, які згодилися виступати і з’явитися на обкладинці альбому, Робертом Пілатусом та Фабрісом Морваном. Гурт отримав назву «Milli Vanilli», а їхній перший сингл «Girl You Know it’s True» вивів артистів на перші позиції в чартах. Дебютний альбом ставав шість разів платиновим у США, а сам гурт отримав відзнаку «Греммі» в номінації «Найкращий молодий виконавець».
Незабаром поширилися чутки, що обидва фронтмени не співають насправді. Інтерв’ю на «MTV» показало, що знання англійської мови Пілатуса та Морвана були на набагато нижчому рівні, ніж це звучало в піснях, а під час концерту в Коннектикуті з попереднім записом стався технічний збій і звук заїло, тож поп-ідоли втекли зі сцени під фразу «Girl You Know it’s...», що звучала знову і знову. На той час Пілатус вже встиг заявити в інтерв’ю для «Time Magazine», що він – «новий Елвіс», а «Milli Vanilli» володіє більшим музичним талантом, ніж Боб Ділан, Пол Маккартні та Мік Джаґґер. Такі висловлювання разом із заздрістю та почуттям несправедливості, мабуть, й спонукали Чарльза Шоу звернутися до преси із заявою, що йому належить голос із суперхіта. Але його чесність коштувала 150 000 доларів, які він отримав від Фаріана за подання спростування, що в 25 разів перевищило гонорар, який він дістав за свою участь під час запису. Врешті-решт сам Фаріан зізнався у брехні. Комітет «Греммі» відібрав нагороду, а серія судових позовів закінчилася тим, що десять мільйонів покупців платівок отримали право на відшкодування.
Перший американський реліз альбому «Milli Vanilli» – один із прикладів відвертого музичного блефу, оскільки на обкладинці чітко було вказано імена виконавців, які взагалі не співали. Проте добре виконували свою роль фронтменів – гарно танцювали та мали артистичний вигляд на сцені. Можна було подумати: «Яка різниця, хто співає, якщо пісні звучать однаково
