Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік

Чітке бачення постфактум

Після того, як випливла справа Белтраччі, мистецтвознавці не могли дійти спільної думки. Авторитетний спеціаліст Ральф Єнтш вважав, що кожен повинен був помітити, що картини не справжні, – адже шахрай малював так, немов він «ялинку прикрашав. Трохи світла сюди, якісь мазки туди. Справжній художник так не працює». Вернер Шпіс стверджував, що підробки були майстерно виконані, так само вважав і колекціонер Даніель Філіпаччі, який придбав одну з картин Макса Ернста. Але жодне із тверджень не можна назвати достатньо об’єктивним. Після такого викриття фахівці, які не повелися на підробки, робили все для того, щоб наголосити на власній експертності, тоді як ті, хто називав підробки оригіналами, намагалися очистити свою репутацію, вихваляючи майстерність виконання.

Тепер, коли минуло стільки часу від викриття Мегеренових підробок картин Вермеєра, багато експертів, серед яких і Юганнес Рьод, дивуються, як світ дозволив себе так обманути. Але на той час найвідоміша з тих картин, за мотивами «Христос та учні в Еммаусі», займала почесне місце в Бойманському музеї в Роттердамі, і ніхто навіть не заперечив. У Бредіуса були свої професійні примхи, але ж інші мали б зрозуміти, наскільки сильно картина випадала зі стилю інших робіт Вермеєра. Як заявив історик мистецтва Макс Фрідлендер, художні підробки потрібно «подавати гарячими»: адже десь через сорок років усім стане зрозуміло, як на фальсифікатора вплинули кліше бачення його сучасників. Однак для тих, хто жив у той самий час, ці кліше були такими ж непомітними, як і вода для риб. Одну з картин Мегерена зрештою назвали «Ґарбо-Вермеєр»: жінка на картині так сильно нагадувала зірку тогочасного кіно Ґрету Ґарбо, що, гадали, її образ спалахнув у думках художника підсвідомо, або ж – як стверджує історик мистецтва Джонатан Лопес – це свідомий крок, аби в картині був дух часу.

Після того, як новина про діяння Вольфґанґа Белтраччі облетіла весь світ, сталося дещо доволі передбачуване. І люди, і ЗМІ почали співпереживати йому. Німецьке видання «Die Zeit» хотіло влаштувати виставку його творів, а «Frankfurter Algemeine Zeitung» заявило, що він намалював найкращу версію картини Кампендонка. Журнали «Der Spiegel» та «Vanity Fair» опублікували декілька інтерв’ю з парою, у яких ті були описані чарівними, проте не без манії величі, хіпі. Із Белтраччі зробили такого собі Робіна Гуда. За його словами, його геть не хвилювали гроші, розкішні вілли були просто доповненням до мистецького образу, і він нітрохи не журився за втраченими коштами. З його оптимістичною натурою, і в’язниця не мала б стати важким випробуванням.

Цю історію неодноразово чули раніше: фальсифікаторів викривають і описують невизнаними геніями, які не змогли знайти своє місце в жорстокому мистецькому світі. Вони були вимушені творити під чужими іменами, і через велич їхніх робіт увесь світ мистецтва викривається як суцільний блеф – велика індустрія, в якій йдеться не про талант та естетику, а лише про знані імена, гроші та купівлю-продаж. Як так можливо, що одні і ті ж картини можуть знецінитися з мільйона одного дня, до простого речового доказу наступного – це ж ті самі полотна, якими ще недавно захоплювалися експерти? Драматурги полюбляють цей знайомий сюжет, в якому майстрам підробки відводиться роль маленького хлопчика, який мав сміливість вигукнути правду: «Але ж король голий!»

Ган ван Мегерен отримав свою славу під час кримінального провадження справи після Другої світової війни. Він був викритий через те, що продав картину Вермеєра лідеру нацистів Герману Ґерінґу. Якби картина була справжньою, це розцінювалося б політичною зрадою. Щоб врятувати власну шкуру і не отримати смертного вироку, Мегерену довелося зізнатися в підробці. Йому вдалося перекрутити історію так, буцімто він спеціально обманув Ґерінґа підробкою, ставши таким чином народним героєм. У своїй тюремній камері він створив нову підроблену картину, нібито для того, щоб довести, що він справжній майстер фальсифікації, але насправді все це було простим піарним трюком. Він зобразив свою кар’єру злочинця як хрестовий похід задля того, щоб показати, наскільки неправильною була система, а сам весь цей час мріяв намалювати ідеальну картину Вермеєра. У залі суду фальсифікатору нагадали про мільйони, які він заробив нечесним шляхом, під сміх та оплески публіки той відповів, що він не міг продавати картини дешевше, тоді одразу стало б ясно, що вони несправжні.

Том Кітінґ, англійський майстер фальсифікації, пішов на схожий трюк у своїй кар’єрі, коли його викрили. Він стверджував, що просто прагнув боротися із «наскрізь прогнилою системою», і зізнавався, що у своїх картинах приховав «бомби сповільненої дії». І справді, під рентгенівськими променями стали помітними приховані написи, виведені білим свинцем, а кольори під час чищення картин розмивалися. На його полотнах помітні й очевидні анахронізми, як-от келих пива Guinness на картині доби Ренесансу. Крім того, він сказав, що сам ніколи не ставив фальшивих підписів на картинах, це вже зробили жадібні працівники галерей. Кітінґ уникнув покарання, його навіть винагородили окремим серіалом ВВС, де він демонстрував прийоми різних художників.

За його власними словами, Кітінґ був здатен копіювати 100 різних художників. Ван Мегерен працював у стилі Вермеєра та інших художників, як-от Пітер де Гох та Франс Галс. Белтраччі в інтерв’ю для «Der Spiegel» сказав: «Немає нічого простішого за наслідування Поллока... Я можу відтворити будь-яку з його робіт. Леонардо? Ну звісно ж!» Якщо прийняти те, що ці майстри підробок дійсно можуть малювати так, як видатні художники, можна дійти висновку: цей хист робить їх кращими за тих, кого вони наслідували. Зрештою, Поллок та Ернст могли малювати лише у своєму стилі, а Вермеєр зумів написати всього 35 робіт. Дещо з образу Робіна Гуда, ймовірно, пов’язане також і з симпатією, яку відчувають люди до невизнаних зарозумілими експертами талантів. А скільки шедеврів намалювали самі мистецтвознавці, як-от Абрагам Бредіус, Вернер Шпіс і Ральф Єнтш? Схоже на те, що митці підробок відповідають принаймні одній із вимог, які ми ставимо до мистецтва: його мають творити талановиті люди. Але хіба мистецтво тільки про це?

Мистецтво та еволюція

У лютому 2012 року я прочитав статтю піаніста Джеремі Денка в журналі «New Yorker». У тексті було детально описано, як він збирався записувати сонату «Конкорд» Чарльза Айвза: попередні налаштування, розміщення мікрофона, запис, а потім відбір найуспішніших уривків із сотні записаних варіантів, які пізніше склеюються разом в остаточну версію твору. «Що? – Подумав я. – Він що, махлює?» А тоді подив перейшов у мою власну реакцію. Чому я сприйняв це як обман? Я не вважаю себе наївним і був присутнім під час кількох студійних записів поп-музики. Я дуже добре знаю,