Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії - Віктор Анатолійович Авдєєнко

Безумовно, реалізація будь-якого з описаних вище сценаріїв привела б до зміщення координат геополітичної системи — все той же «ефект метелика». Тобто, умовно, в такому і такому випадку могло б не бути Другої світової війни, не розпався б Радянський Союз, і так далі. Саме тому я не буду далеко заходити в своїх фантазіях, обмежившись тим, що вже виклав.

Якби після революції Україна збереглася в урізаному вигляді, скажімо, без Донецько-Криворізької республіки (або якоїсь її частини), в принципі, розвиток подій був би приблизно таким.

При будь-якому сценарії важливим питанням залишався б статус західноукраїнських земель і, відповідно, доля об’єднання всіх українських територій. Спроба такого об’єднання робилася, як ми пам’ятаємо, ще Богданом Хмельницьким, проте Галичина, як і раніше, залишалася міцно прив’язаною до Польщі.

Польща, отримавши незалежність завдяки російській революції, намірилася відродитися в межах Речі Посполитої 1772 року. Влітку 1919 року була захоплена Західна Україна, ЗУНР була ліквідована.

Країни Антанти і Добровольча армія Денікіна підтримували Польщу, але були проти польської експансії на схід. Це було цілком в інтересах України. Навесні 1920 року голова польської держави Юзеф Пілсудський підтвердив право українського народу на незалежність. Погодилася б при цьому Польща віддати Україні західні території? Не виключено — принаймні, це відповідало лінії Керзона, запропонованої Антантою і прийнятої, хоч і зі скрипом, Польщею. Однак угода, підписана Петлюрою, передбачала набагато більші територіальні поступки.

Поляки, що підтримувались Заходом, значно просунулись на схід, але незабаром почали зазнавати однієї поразки за іншою. Червона армія, надихнувшись успіхом, почала тіснити польські війська і мало не взяла Варшаву. В результаті Варшава все-таки вистояла. За Польщею також залишилася Галичина. А Україна увійшла до складу Радянської Росії.

Тут знову варто звернути увагу на те, що Росія в цьому випадку діяла з тим само колоніальним підходом, що і раніше: будучи не в змозі «проковтнути» всю Україну, погодилася на її «історичне» розчленування. Зміцнівши, СРСР повернувся до амбітних планів експансії, і новий рубіж, відповідно до славнозвісного пакту Молотова-Ріббентропа від 1939 року, пройшов через усе ту ж лінію Керзона, яка могла стати кордоном України за двадцять років до того.

Мабуть, немає сьогодні в українській історії більш спірної теми, ніж Українська повстанська армія. Причому мова йде не про якісь конкретні дії УПА, хоча і про них теж, а в цілому, як про феномен.

Багато моїх знайомих вважають воїнів УПА героями, вистачає серед них і тих, для кого вони — карателі і вбивці, посібники фашистів. Саме тому я не буду давати моральної оцінки українським повстанцям, так само як і іншим діячам націоналістичного руху, а лише обмежуся викладенням фактів. При цьому не йдеться про те, що я володію якимсь таємним знанням, швидше, це спроба узагальнити, причому вельми стисло, те, що і так відомо.

Перш за все, варто сказати кілька слів про Степана Бандеру, чию особистість протягом десятиліть піддають міфологізації (найрізноманітнішого спрямування) і демонізації. Знову-таки — утримаюся від оцінок особистості Бандери.

Для СРСР в довоєнний період Бандера міг би бути не тільки не небезпечним, але і навіть вигідним з точки зору пропаганди, оскільки основна його діяльність була пов’язана з боротьбою проти польської окупації. Під чуйним керівництвом Бандери проводилися різноманітні акції, покликані сприяти зміцненню національної самосвідомості українців. Так, одна з них була спрямована проти польських товарів — етнічних українців закликали не купувати їх. Іншою, можливо, найбільш яскравою, була так звана «шкільна акція» в 1933 році, коли школярі-українці, проінструктовані заздалегідь активістами ОУН, почали відмовлятися відповідати на питання вчителів по-польськи, та й взагалі бойкотували все польське. Акція проводилася лише протягом одного дня, проте в ній, за оцінками польської преси тих років, взяли участь десятки тисяч школярів, що свідчить про високий рівень її підготовки.

Але Польща була не єдиним об’єктом протидії з боку Бандери. Він був затятим антикомуністом, виступав в цілому проти політики більшовиків і, зокрема, викривав Голодомор в радянській Україні. До того ж, під його безпосереднім керівництвом в жовтні 1933 року був скоєний замах в російському консульстві у Львові. Цілились в консула, але його не було на місці, тому жертвою став секретар консульства Андрій Майлов, що виявився до того ж таємним агентом ОГПУ. Після цього випадку в радянських органах держбезпеки всерйоз задумалися про заходи боротьби з тероризмом, українським зокрема.

Але терористична діяльність Бандери, проте, була насамперед спрямована проти поляків і тих, хто їм служив. Найбільш резонансним замахом, безумовно, стало вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Бандеру, як одного з організаторів, схопили, а тоді судили, за його процесом пильно стежила світова преса. Всі, включаючи самого Бандеру, були впевнені, що його неминуче чекає смертна кара, але в результаті в 1936 році йому присудили довічне ув’язнення.

Тероризм, безумовно, не був винаходом українських націоналістів і особисто Степана Бандери. Проте, саме після вбивства Перацького Польща поставила питання в Лізі Націй, попередниці ООН, про введення міжнародних санкцій проти терористів.

Довічне ув’язнення Бандери закінчилося у 1939 році з початком Другої світової війни, коли Німеччина і СРСР вторглися в Польщу. Бандера, який поміняв кілька в’язниць, перебував у цей час у Брестській фортеці, що слугувала в’язницею. З наближенням військ (цікаво, чиїх?) тюремна адміністрація втекла, в’язні вийшли на свободу.

Відносини Бандери з нацистською Німеччиною — найбільш болюча тема. Прихильники Бандери всіляко намагаються применшити значення цієї співпраці, його противники, навпаки, саме її всіляко випинають, часто обвішуючи спірними фактами, а іноді і відвертими міфами.

Однак і без міфології вистачає свідчень того, що відносини з гітлерівською Німеччиною в українських націоналістів були, зокрема, з боку