Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії - Віктор Анатолійович Авдєєнко
Саме в цьому я вбачаю головну підлість анексії Криму — в тому, що його повернення виглядає практично неможливим (єдиним прийнятним варіантом може виглядати «дзеркальний» референдум про повернення півострова до складу України, але, природно, за умови, що плебісцит не буде черговою маніпуляцією).
У питанні про Крим багато хто апелює до прецеденту Косова. Апелюють, ясна річ, в Москві (хоча сам «косовський прецедент» там якраз і не визнають). Але Косово, насправді, не має нічого спільного з «кримським прецедентом».
Почнемо з того, що рішення про відділення Косова від Сербії було прийняте — за міжнародного посередництва — після важкої кровопролитної війни. У Криму і приблизно такого не було — ні війни, ні міжнародного посередництва.
Що важливо, населення Косова — переважно етнічні албанці (зараз етнічною меншиною там є серби), які абсолютно не є споріднені з сербами, до того ж ще й мусульмани. Жителі Криму — це росіяни, українці, кримські татари та ін. (нехай «та ін.» на мене не ображаються), тобто приблизно той же набір, що і по всій Україні, тільки в інших пропорціях (скажете: кримських татар немає в Києві? я особисто знаю трьох). Тобто «народ Криму» від «народу України» мало чим відрізняється. У Донбасі, до речі, ці відмінності є ще меншими.
Далі — Косово не приєдналося до Албанії, тому в Криму створено свій прецедент.
Єдине, що ріднить Косово і Крим, — наявність у них «місць, які мають сакральне значення». У Косові, в місті Печ, знаходиться монастир-резиденція Печської патріархії, чиєю спадкоємицею є Сербська православна церква. У Криму — самі знаєте (якщо не знаєте — то, за словами В. Путіна, древнє місто Корсунь (Херсонес) є «місцем, що має сакральне значення для Росії, таке ж, як Храмова гора в Єрусалимі для мусульман та іудеїв»).
Але навіть тут не все так гладко: у Криму святиня відноситься до країни-рецептора (хоча дивно — хіба Україну хтось запитував — взагалі-то Святий Володимир, котрий, за легендою, хрестився в Херсонесі, був київським князем), в Косово — до країни-донора.
Ще одна улюблена аналогія — референдум про незалежність у Шотландії. Але тут будь-яке порівняння перетворюється на відвертий фарс. По-перше, Шотландія — це країна, яка багато століть домагалася відновлення своєї незалежності (в британській пресі Шотландія нерідко називається country, що і означає «країна»). По-друге, шотландський референдум готувався кілька років, а кримський провели за два тижні, примудрившись за цей час двічі змінити формулювання винесеного на нього питання. Важливо, що шотландці все-таки вирішили не відділятися від «ненависної англійської хунти». Ну і найголовніше — Шотландія в разі відокремлення не збиралася приєднуватися ні до Ірландії, ні до Ісландії, ні до Америки, ні до Росії, ні до Китаю. У басків і каталонців, які мріють про «розлучення» з іспанцями, також, схоже, немає планів до когось там пригорнутися. Якщо розвалиться Бельгія, то навряд чи Валлонія приєднається до Франції, а Фландрія — до Нідерландів. Якщо вже зовсім фантазувати, то все одно слабко віриться, що швейцарські кантони почнуть ліпитися до Італії, Німеччини та Франції, виходячи з того, якою мовою там говорять — італійською, німецькою чи французькою. Але навіть якщо це раптом сталося б, все одно те, що раніше називалося Швейцарією (або Бельгією, Іспанією, Великою Британією), залишилося б у Європі і не стало б міняти геополітичний курс. Навіть ображена на Захід Сербія все одно залишиться європейською і не стане інтегруватися в Євразійський союз і в ЄС, і в кінцевому підсумку, виявиться разом з відірваним від неї Косовом.
Зараз існує думка, що нинішнє військове протистояння в Україні є якоюсь розплатою за мирні роки після проголошення незалежності. Дійсно, Україна до недавнього часу була однією з небагатьох країн пострадянського простору, де ніколи не лилася кров. Але у мене особисто виникає питання: а за що, власне, розплата?
Відокремлення населеного росіянами і українцями Придністров’я і, меншою мірою, національного анклаву Гагаузії було спровоковано діями націоналістичної верхівки Молдови, що взяла курс на об’єднання з Румунією. Аналогічним чином розвивалися події в Грузії — націоналістична істерія тамтешнього керівництва призвела до конфліктів з абхазами і осетинами, які, між іншим, ніякої спорідненості з грузинами не мають.
Так само йшла війна між азербайджанцями і вірменами через Нагірний Карабах.
До речі, якщо вже й шукати паралелі з Кримом, то найближчим виявиться саме Нагірний Карабах: населена переважно вірменами адміністративна територія Азербайджану хоче приєднатися до Вірменії. Але, ясна річ, повної аналогії не вийде й тут. Про етнічний склад кримчан я сказав вище. Крім того, не можна порівнювати приблизно рівні за «вагою» Азербайджан і Вірменію з різнокаліберною парою Росія — Україна.
Важливо підкреслити, що всі ці конфлікти спалахнули на початку 1990-х років, а визрівати вони почали ще при пізньому Союзі.
У Криму на початку 90-х теж було шумно, проте все досить швидко припинилося — абсолютно мирно. Крим отримав автономію, а разом з нею — парламент, уряд, Конституцію, російську мову (і кримськотатарську) в якості офіційної. І все, начебто, заспокоїлося. Але, як виявилося, дуля в кишені залишилася. І її витягли на світ Божий у лютому 2014 року.
У Криму збройного конфлікту, на щастя, не сталося. Але війни не вдалося уникнути на Донбасі. Коли-небудь вона
