Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії - Віктор Анатолійович Авдєєнко

Проте, на певному етапі союз з Німеччиною забезпечував суверенітет України від зазіхань більшовиків — німецькі війська зайняли більшу частину країни. При цьому в кінці квітня німці розігнали Центральну Раду і ліквідували УНР. В результаті перевороту була створена права консервативна Українська держава гетьмана Павла Скоропадського, що проіснувала до кінця 1918 року, — так інколи буває, коли країна нездатна самостійно забезпечити власний суверенітет, передоручаючи його зовнішнім силам.

Втім, із закінченням Першої світової війни позиції Української держави, що орієнтувалася на Німеччину, похитнулися, і вже в грудні 1918 року вірні УНР війська зайняли Київ. Гетьман Скоропадський утік. Саме цей період в історії України барвисто описаний Булгаковим.

Країни Антанти, що перемогли у війні, нагадали Україні про сепаратний мир з Німеччиною і відмовилися визнавати УНР. Проте, дипломатичні відносини, крім Центральних держав, були встановлені з Румунією, Італією, Іспанією, Данією, Швецією, Швейцарією, Норвегією, Грецією, Персією, Фінляндією, Польщею, балтійськими країнами, державами Закавказзя та іншими суб’єктами, що утворилися на руїнах Російської імперії. Фактично українську незалежну державу визнавала і Радянська Росія: в двох країнах були відкриті генеральні консульства — в столицях і ряді великих міст. Щоправда, до кінця 1918 року РРФСР перестала визнавати суверенітет України. Дещо запізнілим — в лютому 1921 року, коли Україна вже остаточно потрапила під владу більшовиків, — стало рішення про визнання УНР Аргентиною.

Вражає схожість сьогоднішніх подій до того, що відбувалося майже століття тому.

Але спершу про відмінності. По-перше, на території України були присутні іноземні війська, по-друге, Україна оголосила війну Росії. І те й інше можна пояснити тим, що, по суті, в той час ще тривала Перша світова війна (а бойові дії велися навіть після її офіційного закінчення 11 листопада 1918 року). Окрім того, у Росії не було надпотужної зброї (як сьогодні ядерної зброї), яка б виділяла її серед інших держав. Втім, це не врятувало Україну від поразки.

Ну а загалом — кидаються в очі відразу кілька фактів. Україна — як тоді, так і зараз — робила ставку головно на зовнішню допомогу. В стосунку до УНР це була спочатку Німеччина, потім, після поразки останньої у Першій світовій, — Польща.

Також очевидними є дії Росії, спрямовані на розкол української держави, створення різноманітних клонів у вигляді псевдодержав, які були покликані, по-перше, делегітимувати владу в Києві, по-друге, позбавити українську державу якомога більшої території. При цьому кінцевою метою було — і стало в кінцевому підсумку — повне оволодіння Україною.

Що мається на увазі? Коли в грудні 1917 року більшовики не змогли отримати більшості на всеукраїнському з’їзді Рад в Києві, вони перебралися до Харкова, де їм вдалося проголосити Українську Народну Республіку Рад. Вже через тиждень Москва визнала УНРС єдино законною владою України. Цікаво, що незадовго до з’їзду в Харків з Москви і Петрограда прибули ешелони з декількома тисячами бійців Червоної армії на чолі з Володимиром Антоновим-Овсієнком. Українські частини, що базувалися в Харкові, були роззброєні.

Події в Харкові стали повною несподіванкою для керівників УНР. Разом з тим, для них стало очевидним, що воювати доведеться не з сепаратистами, а з армією Росії.

У лютому 1918 року Червона армія захопила Київ, і сюди переїхав уряд УНРС. Однак уже в березні через наступ німецько-австрійських військ влада радянської республіки покинула місто. У квітні 1918-го, коли практично вся Україна була окупована німецькою армією, і яка носила на той час назву Українська Радянська республіка, припинила своє існування, її керівники перебралися в Росію.

Ще заплутаніше справи йшли з Донецько-Криворізькою республікою. Вона була проголошена в тому ж Харкові в лютому 1918 року. При цьому республіка взяла курс на відділення від уже лояльної до більшовиків УНРС і на приєднання до Росії.

Схоже, більшовики в Москві були не в захваті від самодіяльності донецько-криворізьких товаришів. Принаймні, документи свідчать про те, що Ленін та інші керівники Російської республіки чітко висловлювалися за збереження цих територій в складі України — Радянської, ясна річ.

Тим часом Москва не полишала планів по захопленню української території. Тут в листопаді 1918 року був створений Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, в який, зокрема, увійшли вже згаданий Володимир Антонов-Овсієнко, уродженець Чернігова, а також — увага! — Йосип Сталін. Збройні сили цього «уряду» вчинили черговий наступ, що закінчився на початку 1919 року взяттям Києва і захопленням більшої частини України.

Цікаво, що в ході перемовин у грудні 1918 року Радянська Росія відкинула звинувачення УНР у тому, що веде проти неї неоголошену війну, і заявила, що регулярних російських військ в Україні немає.

Влітку 1919 року знову з’явилися надії, пов’язані на цей раз з успіхами армії Антона Денікіна (офіційна назва — Збройні сили Півдня Росії, ЗСПР), яка тиснула на Червону армію по всіх фронтах. Війська Директорії УНР вступили до Києва в кінці серпня одночасно з денікінцями, але ЗСПР не розглядали УНР в якості союзника і розгромили армію Петлюри.

Щоб отримати певне уявлення про те, наскільки в той час все було перевернуте з ніг на голову, слід зазначити, що вже восени білогвардійців добряче потолочила армія Нестора Махна, а більшовики, уклавши тимчасове перемир’я з Петлюрою, новими силами вдарили по Денікіну. При цьому Галицька армія ЗУНР, яка раніше координувала свої дії з військами Директорії, навпаки, об’єдналася з денікінцями. Щось більш абсурдне уявити собі важко.

Драматично розвивалися події під час так званого Григор’євського заколоту. Офіцер російської армії, згодом армії УНР Григор’єв (цілком можливо, що це його несправжнє прізвище, а з ім’ям ще складніше) вів боротьбу з гетьманатом Скоропадського та німецько-австрійськими військами, що підтримували його. До кінця 1918 року він командував Херсонською дивізією УНР. Звання отамана отримав від самого Петлюри. Але вже на початку 1919-го Григор’єв перейшов на бік Червоної армії.