Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії - Віктор Анатолійович Авдєєнко

Як сказав в інтерв’ю виданню «Слон» (опубліковано 13.09.2012 р.) професор Колумбійського університету Річард Вортман: «…в російській історії занадто мало порядку, безперервності історії менше, ніж в інших країнах, і дуже важко виділити єдину лінію. Це одна з моїх головних думок в розумінні російської історії: її непослідовність, різкі розриви».

Ще одна думка з приводу російської історії, яку я зустрічав у кількох людей: історія Росії рухається не лінійно, а по колу (рух, хода, біг, блукання, навіть політ, але головне — по колу).

Не можу знову не звернутися до вже цитованого мною філософічного листа Петра Чаадаєва.

«Одна з найбільш сумних рис нашої своєрідної цивілізації полягає в тому, що ми ще тільки відкриваємо істини, що давно вже стали прописними в інших місцях і навіть серед народів, які багато в чому відстали від нас. Це відбувається тому, що ми ніколи не йшли пліч-о-пліч з іншими народами; ми не належимо до жодного з великих родин людського роду; ми не належимо ні до Заходу, ні до Сходу, і у нас немає традицій ні того, ні іншого. Стоячи ніби поза часом, ми не були діткнуті всесвітнім вихованням людського роду» — така от невесела думка.

І ще: «…стоячи між двома головними частинами світу, Сходом і Заходом, впираючись одним ліктем у Китай, іншим у Німеччину, ми повинні були б об’єднати в собі обидва великих начала духовної природи: уяву і розум, і поєднувати в нашій цивілізації історію всієї земної кулі. Але не такою є роль, що призначена нам провидінням. Більше того: воно ніби зовсім не було стурбоване нашою долею. Виключивши нас зі своєї добродійної дії на людський розум, воно полишило нас напризволяще, відмовилося будь-яким чином втручатися в наші справи, не побажало нічому нас навчити. Історичного досвіду для нас не існує; покоління і століття протекли без користі для нас. Дивлячись на нас, можна було б сказати, що загальний закон людства скасований стосовно нас. Самотні у світі, ми нічого не дали світові, нічому не навчили його; ми не внесли жодної ідеї в масу ідей людських, нічим не сприяли прогресу людського розуму, і все, що нам дісталося від цього прогресу, ми спотворили. З першої хвилини нашого громадського існування ми нічого не зробили для загального блага людей; жодна корисна думка не народилася на безплідному ґрунті нашої батьківщини; жодна велика істина не вийшла з нашого середовища; ми не завдали собі клопоту нічого вигадати самі, а з того, що вигадали інші, ми переймали лише оманливу зовнішність і марну розкіш…»

Сьогодні геополітичний центр ваги зміщується в Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Багато хто вже встиг охрестити прийдешнє століття століттям Азії. Але Азія — неоднорідна і представляє собою різні цивілізації. Це і конфуціанський Китай (а також Японія, Корея), і буддійські В’єтнам, Камбоджа, й індуїстська Індія, а також різноликий іслам.

Європа і, ширше, Захід, «загниває» (хоча Захід «загниває» ще з часів «холодної війни» і відтоді виділяє досить приємний аромат, зовсім не характерний для гниття). А «занепад Європи» майже 100 років тому оголосив ще Освальд Шпенглер.

Однак демографічні проблеми Заходу (а як наслідок — соціальні, економічні, політичні) сьогодні більш ніж очевидні. Разом з тим, можливо, «старенька Європа» ризикне в найближчі десятиліття провести перезавантаження і відродиться, повернувши собі пасіонарний імпульс. Лев Гумільов казав, що у кожного народу, етносу, є свій цикл, який включає становлення, розвиток, розквіт, в’янення і загибель, і загибелі можна уникнути лише за умови кардинального оновлення свого населення за рахунок «нової крові». Може, саме тому ЄС до недавнього часу так активно розширювався? Але, як не парадоксально, може, саме з цієї ж причини європейці й не поспішають впускати в свій дім українців і росіян, оскільки відчувають, що наші народи, які, безумовно, набагато ближчі їм за культурою, ніж африканці та азіати, не зможуть стати молодильними «стовбуровими клітинами», адже самі страждають від депопуляції і старіння (інша справа, що стовбурові клітини іноді погано приживаються, і відбувається їх відторгнення, стосовно людей це призводить до вкрай негативних наслідків, можливо, така ж доля підстерігає і цілі народи).

Щоправда, як розповіла мені недавно одна поінформована людина, європейські дипломати після енної чарки починають говорити, що кілька мільйонів українців (а також білорусів і молдаван) зможуть нейтралізувати «ісламську загрозу» на континенті. Не знаю, наскільки така ідея в ЄС є популярною, та, за моїми відчуттями, Європа поки не поспішає відкриватися українцям.

Та й не всі українці так уже й жадають інтегруватися в Європу. Досі. Більше того — в країні спостерігається певний цивілізаційний розлом.

Втім, він існував і раніше, просто до недавнього часу «сейсмічна обстановка» залишалася спокійною.

Досить побіжного погляду на мапу України, щоб зрозуміти, де проходить межа між Європою і Євразією — трохи на схід від Дніпра (потім губиться в південних степах, щоб знову проявитися в районі Одеси). Це не чітка лінія, а скоріше штрихування, подібне до того, яке використовується в підручниках з історії, наприклад, на картах розселення древніх слов’ян. Пунктир повинен означати, що така межа розмита, що не дивно, враховуючи століття різноспрямованих міграцій.

Проте, ця межа реальна, вона видима і відчутна.

Таким чином, сучасна Україна знаходиться на кордоні між західною цивілізацією і Росією. Якщо ми погодимося з тезою, що Росія — це не цивілізація, то виходить, що Україна знаходиться між Європою і Порожнечею. При цьому, як ми змогли переконатися, ця Порожнеча (така собі «чорна діра») досить чіпка і не збирається випускати Україну зі своїх обіймів.

Зрозуміло, що Західна Україна не погодиться на новий союз з Росією, як би він не називався. Зрештою, там є Карпати — істотна перевага перед рештою України, а УПА сьогодні популярна як ніколи.

Чи можливий сьогодні поділ України на кілька частин? Так, можливий. Але треба розуміти, що