Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії - Віктор Анатолійович Авдєєнко

Моделювання кожного з цих сценаріїв становить великий інтерес.

Союз із Туреччиною виглядає насправді цілком правдоподібним. Османська імперія, яка до того часу хоч уже й проминула пік своєї могутності, була як і раніше сильною і впливовою. Вона контролювала значні території в Південній і Східній Європі; багато країн, що формально не входили до складу імперії, були її васалами.

Перше, що спадає на думку, — ймовірність ісламізації місцевого населення в разі реалізації такого сценарію. Як, наприклад, сталося в Албанії і Боснії. Але це — зовсім не очевидний результат: Болгарія і Греція, які найдовше залишалися під гнітом турків, так і залишилися в основі своїй православними. З огляду на те, як наполегливо — і успішно — українці чинили опір окатоличенню, логічно припустити, що відсіч ісламізації була б такою самою.

Дещо бентежить, що у випадку України йшлося про добровільний перехід під турецький протекторат — адже більшість своїх територій османи отримали шляхом завоювання.

Це могло б викликати велике невдоволення населення, зокрема й козаків, на думку яких Хмельницькому доводилося зважати. Україна неодноразово наражалася на набіги кримських татар — «офіційних представників» Османської імперії в Україні. Під час спільних військових кампаній проти поляків татари отримували «добро» на грабежі українських територій — такою була плата партнерства. У разі офіційного союзу України і Туреччини такі «принади» стали б регулярними і, головне, санкціонованими.

Швидше за все, цей союз тривав би недовго. Якщо припустити, що залежність України від Туреччини збереглася б на кілька століть, то для того, щоб зрозуміти, як би це виглядало, досить подивитися на Балкани — Болгарію, Грецію, Сербію. Визвольні війни в цих країнах відбулися в XIX столітті, коли Османська імперія значно ослабла. Зміцніла ж Російська імперія активно брала участь у справі визволення цих народів від турецького панування. Якщо Росії було діло до Греції і Болгарії, то можна не сумніватися, що «братерську» Україну точно взялись би звільняти. І, ясна річ, звільнили б.

Швидше за все, Україна в умовах перманентного протистояння загарбникові (Туреччині, зрозуміло) стала б набагато більш згуртованою, монолітною. Очевидно — при всій на перший погляд парадоксальності — вплив Росії був би значно меншим, ніж зараз. Українці за розглянутий період (йдеться про декілька століть) стали б досить самобутнім народом, що сильно відрізняється від російського, і, можливо, таке ставлення до українців було б навіть у росіян.

Якби процес ісламізації проходив більш успішно, то Україні в такому випадку був би уготований югославський сценарій. З усіма наслідками, що випливають звідси. І результат був би набагато кривавішим, ніж нинішній.

Одним із головних бенефіціарів Тридцятилітньої війни, яка завершилася в той же час, коли почалась «Хмельниччина», стала Швеція. Якщо Туреччина на ті часи безроздільно панувала в Середземному морі, то Швеція отримала в своє розпорядження море Балтійське, успішно перетворюючи його на своє «внутрішнє озеро». Власне, за це «озеро» через півстоліття і розгорнеться Північна війна, після якої Швеція, котра програла, назавжди втратить великодержавні амбіції.

Але тоді, в середині XVII століття, Швеція була могутньою, відчувала свою силу і хотіла конвертувати її в нові території і ще більшу могутність. Тому невипадково, що в пошуках впливових союзників погляди Хмельницького звернулися на північ.

У жовтні 1656 року Польща і Московія, що перебували в стані війни, підписали Віленське перемир’я. Почалися переговори про укладення стійкого миру, під час яких обговорювалися, зокрема, і нові кордони між двома державами. Ці рубежі повинні були пройти по українській території, проте представники України на переговори допущені не були.

Побоюючись, що результатом перемир’я стане повернення українських земель під владу Польщі (за деякими даними, відповідні витоки були «качкою»), Хмельницький в грудні того ж 1656 року уклав антипольський союз зі Швецією, Трансильванією, Бранденбургом і литовським магнатом Радзівіллом. Договір передбачав поділ Польщі, Україна повинна була отримати всі українські етнічні землі, які перебували в складі Речі Посполитої.

Хмельницький направив на допомогу шведам загін козаків, проте незабаром українці згорнули свою участь у військовій кампанії (та й Швеція на той час дещо охолола до України).

Після смерті Хмельницького в 1657 році переговори зі шведським королем Карлом Х вів гетьман Іван Виговський. Тоді був підписаний договір, згідно з яким Швеція зобов’язувалася «визнати і проголосити Запорозьке військо, з усіма підвладними йому землями, народом вільним і нікому не підвладним». Але Швеція вже стала виводити свої війська з Польщі, оскільки розпочала війну з Данією.

Союз із Швецією був приречений — аж надто далеко знаходилася ця країна від України, занадто різними були інтереси двох держав, а відтак їх взаємодія могла мати чисто тактичний характер. Через півстоліття український гетьман Іван Мазепа знову вступив в союз зі Швецією — на цей раз не проти Польщі, а проти Росії. І, як відомо, програв.

Польща не полишала надій на повернення українських земель. Виговському було запропоновано повернути Гетьманщину в лоно Речі Посполитої на принципово нових умовах. Головна з них: Україна повинна була стати третім — нарівні з Польщею і Литвою — членом унії як Великого князівства Російського (Руського). 16 вересня 1658 року був підписаний Гадяцький договір, який надавав Україні істотні вольності і пільги в складі Речі Посполитої. Про суть угоди я писав вище, а з його повним текстом можна ознайомитися в Інтернеті. Досить згадати, наприклад, що згідно з документом, «віра давня грецька (тобто, православна) зрівнюється в правах своїх з римською (тобто, католицькою)…»

Також цікаво, що «у війні короля з Москвою козаки можуть тримати нейтралітет, але у випадку нападу московських військ на Україну король зобов’язаний захищати її».

Втім, умови договору не були реалізовані: Сейм ратифікував документ з істотними скороченнями, вся суть вимог була вихолощена, угода втратила сенс.

Цікаво все ж таки — куди повернула б історія,