Московитія проти України: політика, культура... - Олександр Федорук

Усі історико-документальні матеріали, дотичні до трагічної долі міграції цінностей Михайлівського собору, дають право вважати, що українська сторона законно вимагає повернення цих, незаконно переміщених на територію Російської Федерації, пам’яток культури. Отриманий комплекс даних засвідчує актуальність динамізації переговорного процесу за обставин, що чимало згаданих пам’яток були загарбані фашистами, а згодом опинилися у Новгороді та Санкт-Петербурзі. Окреме питання, як і на якому рівні здійснювати акт передачі об’єктів мистецтва.

Прогнози у розвитку процесу реституції передбачають, як один з можливих варіантів, партнерський досвід діалогу, побудованого на еквівалентному обміні культурними цінностями. Цю думку не слід ігнорувати і аж ніяк не легковажити нею, тому що компенсаторна реституція в цілому передбачає саме таку фазу еволюції реституційних відносин. Зішлемося на конкретні приклади.

Колишні губернатори Санкт-Петербурга (А. Собчак, В. Яковлєв) неодноразово зверталися до української сторони з проханням розглянути можливу передачу м. Санкт-Петербургу пам’ятника Олександру II роботи скульптора М. Антокольського.

Згаданий пам’ятник є в основному музейному фонді Київського музею російського мистецтва. До 1920 р. він перебував у приміщенні Міської публічної бібліотеки м. Києва. Згадана пам’ятка завжди була на території України, не була привезена чи незаконно придбана. Свого часу барон В. Г. Гінзбург організував та профінансував роботи по відливу у Парижі бронзової статуї російського імператора, а в 1910 р. подарував її місту Києву. Відомо також, що гіпсовий ескіз скульптури М. Антокольського зберігається в колекції Державного Російського музею Санкт-Петербурга.

Згадана пропозиція, висловлена у листі Санкт-Петербурзького губернатора, стала згодом темою розмови під час засідання українських і російських експертів. Враховувався також момент походження мистецького об’єкта і, при узгодженні цього питання, розв’язувалися вузли можливої рівноцінної мистецької заміни.

У сфері відносин, що мали би зацікавити дві сторони, лежать пам’ятки сакральної культури, археологічних розкопок, бібліотечні цінності, книжкові раритети, що зазнали насильницьких міграцій.

Об’єктами уваги українських релігійних громад, товариств, організацій є саме такі історично-культурні пам’ятки, які у примусовому порядку були передані до центральних московських сховищ.

У часи боротьби з атеїзмом вилучалися предмети сакральної культури і вивозилися з метою продажу на міжнародних аукціонах. Часто-густо вони опинялися у Москві. В одному з документів Хмельницького державного архіву йдеться про вилучення цінностей з кабінету мистецтва (музею) Кам’янець-Подільського університету (документ, датований 6 травня 1922 р., наводимо мовою оригіналу):

«Ценности изъятые из Кабинета Искусства Музея (при Кам. Университете)

1. серебряные ризы с икон, позолоченных, с отдельными венчиками, пластинками и проч. весом…39 фунт. 9;

2. 7 золотых монет: 3 русских пятирублевых 1865, 1898 и 1899 г.г.; 2 русских трехрублевки 1874 и 1875 г.г. 1 — венгерская 10 корон 1892 г. и одна английская (Виктория) 1892 г.;

3. 1669 серебряных монет разного достоинства и разных государств весом…11 фунт.;

4. Одна серебряная рюмка весом…4;

5. Два подсвечника серебряных весом…2 фунт.;

6. Одна риза серебряная весом…19;

7. Четыре серебряных медалей и один Георгиевский крест весом 4;

Итого 1709 предм. весом (без 7 золот. предметов)…53 ф. 33».

підписи та печатка, на якій проглядається...

«фінансовий відділ» 6 мая 1922 г.»2.

А ось іще один історичний документ тієї віддаленої від нас доби:

«Коли під час Директорії почали вивозити за кордон культурні цінності, відомі мистецтвознавці М. Макаренко і Ф. Ернст звернулися до губерніального комісара у справах мистецтв і національної культури. Секція Мистецтв Українського наукового товариства у Києві на засіданні 16 травня ц. р. (1920) одноголосно постановила звернутись до вас з проханням звернути увагу уряду на необхідність негайного видання закону про заборону вивозу за кордон Української республіки речей, які торкаються старовини, мистецтва, бібліотек, архівів і таке інше. Сподіваюся, що ви не відмовите порушити це пекуче питання. Секція одночасно з тим просить вас, поки відповідний закон буде виданий, зробити розпорядження про тимчасове припинення згаданого вивозу.

Голова секції М. Макаренко

Секретар Ф. Ернст»3.

Подібних питань, що торкаються реституційного процесу, чимало. Усі вони мають конкретний юридичний зміст із застосуванням новітніх норм у стосунках України і Росії в галузі реституції.

Пограбування релігійних осередків в Україні було тотальним. До Москви вивозилися дорогоцінні колекції з Києво-Печерської Лаври, Софійського музею, багатьох монастирів та церков, що або осідали в тамтешніх російських сховищах, або переплавлялися в золоті, срібні пластини, або Москвою перепродувалися за кордон4.

Особливих руйнацій українська сакральна культура зазнала протягом 20–30-х років минулого століття і у післявоєнний період. З Київської Лаври тоді було вивезено десятки ікон, в тому числі золоту з діамантами ікону чудотворної «Успення Божої Матері» з Успенського собору, золоті лампади, панагії, хрести, золотий хрест Богдана Хмельницького.

У статті завідувача сектору обліку фондів національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Григорія Полюшка «Хто зберігає натільний хрест Богдана Хмельницького?» описано реальні події 1933 р., коли Політбюро ЦК КП(б) України прийняло секретну ухвалу про передачу цінностей лаври до банку. «Усього було передано 274 предмети, серед яких 154 золоті монети, — пише автор статті. — У числі експонатів багато унікальних і надзвичайно цінних в історичному і матеріальному плані предметів, таких як: золотий з діамантами жезл фельдмаршала Румянцева-Задунайського, золота панагія князя К. І. Острозького, золоті хрести Київського митрополита Петра Могили, золота митра з Софійського собору та інші. Серед золотих монет — рідкі зразки нумізматики Боспорського царства, римської, візантійської, російської імперій і багатьох країн світу.

Здані до Київської обласної контори Держбанку на зберігання, цінності через кілька місяців потрапили до Держбанку СРСР у Москві. Тут не варто забувати, що Київ в